Олександр Кравченко — професійний військовий фахівець у галузі протиповітряної оборони, доброволець, який у 2022 році залишив звичне життя, успішний бізнес і родину заради захисту України.
Про це розповідають на сторінці Центральної міської клінічної лікарні.
Його шлях як військового розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. У 1989–1994 роках Олександр навчався у Мінському вищому інженерному зенітному ракетному училищі військ протиповітряної оборони — одному з найпрестижніших військових навчальних закладів того часу. Отримав фах офіцера ППО.
Після завершення навчання працював провідним інженером в організації, пов’язаній із військово-промисловим комплексом, яка займалася введенням в експлуатацію та реалізацією військової техніки. Також здобув робітничу спеціальність у професійно-технічному училищі та працював військовим представником на радіозаводі. У 1997 році звільнився з державної служби та відкрив власну бізнесову справу.
«Згодом переїхав до Мінська, де мені запропонували контракт із виготовлення металоконструкцій для будівництва. Пізніше перевіз туди й свою сім’ю», — розповідає Олександр Кравченко.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він без вагань вирішив виконати свій обов’язок перед Батьківщиною.
«Коли їхав із Білорусі, де побудував власний дім, маючи щасливу сім’ю та успішний бізнес, мене запитували, навіщо це роблю. Я усвідомлював, що росія — це зло, яке несе смерть і руйнування. Не міг залишитися осторонь. Коли приїхав до України і вирішив вступити до війська, до мене спершу ставилися з певною недовірою через те, що понад десять років я проживав у Білорусі. Але я ніколи не піддавався пропаганді. Я, моя дружина і син завжди залишалися українцями», — говорить захисник.
Його син також прагнув стати на захист України.
«12 квітня 2022 року ми мали серйозну розмову і вирішили, що воювати піду я, бо маю значно кращу військову підготовку», — згадує Олександр Кравченко.
Після перепідготовки Олександр служив у 208-й зенітній ракетній бригаді. Згодом його перевели до 68-ї окремої бригади на посаду начальника штабу зенітно-ракетного дивізіону, а через сім місяців він очолив підрозділ.
У серпні 2024 року Олександр Кравченко тимчасово залишив службу, однак уже через пів року повернувся до війська.
«Сьогодні я фактично втратив усе. Моя сім’я залишається в Білорусі. Рішення йти на війну приймав я, зараз рішення за дружиною. І це нормально. Повернутися туди вже не зможу через загрозу політичних переслідувань як для мене, так і для моєї родини», — розповідає він.
Олександр Кравченко переконаний, що сучасне українське суспільство умовно можна поділити на три групи: тих, хто воює; тих, хто працює та допомагає армії; і тих, хто залишається пасивним, але критикує інших.
Побратимам він запам’ятався як командир, який ніколи не залишав своїх людей.
«Я окопний офіцер. Боровся за життя кожного воїна, як тільки міг. Імена кожного із загиблих, найдостойніших і найвільніших людей, записував на синьо-жовтому прапорі «Ваші душі за наші кривди». Найбільший біль — це втрата життя. Україна потребує професійних військових, належного забезпечення армії та поваги до захисників на всіх рівнях», — говорить він.
У березні 2026 року Олександр Кравченко приїхав до Івано-Франківська у відпустку. Саме тоді його життя опинилося під загрозою через важкий інсульт.
«Прокинувся близько п’ятої ранку і відчув, що права рука повністю заніміла та не рухається. Помітив також асиметрію обличчя. Я добре знав ознаки інсульту, тому негайно звернувся по медичну допомогу», — пригадує військовий.
Лікар-невролог Оксана Курій розповідає, що стан пацієнта був надзвичайно важким: «У нього повністю були паралізовані права рука і нога, втрачена мова. Інсульт стався під час сну. З огляду на невідомий час виникнення симптомів інсульту, пацієнту виконали повний обсяг необхідної нейровізуалізаційної діагностики, що включав КТ головного мозку, КТ-перфузію та КТ-ангіографію. В результаті виявили, що Олександр вчасно потрапив до лікарні — у межах так званого терапевтичного вікна до 4,5 години від появи симптомів».
Завдяки цьому медики змогли провести тромболітичну терапію препаратом «Актилізе» — один із найефективніших методів лікування ішемічного інсульту.
«Згодом з’ясувалося, що пацієнт тривалий час мав неконтрольований високий артеріальний тиск. На жаль, через надзвичайні фізичні та психологічні навантаження інсульти серед військових сьогодні трапляються дедалі частіше, зокрема й у відносно молодому віці», — зазначає Оксана Курій.
Важливу роль у відновленні захисника відіграла й команда реабілітації. З ним працювали терапевти мови та мовлення Христина Грицко і Тетяна Бойчак, а також завідувач відділення реабілітації та відновного лікування, лікар фізичної та реабілітаційної медицини Михайло Кобзей.
«Його дисциплінованість і бажання одужати були вражаючими. Якщо ми давали одну вправу, він виконував її не один раз, а десять. Завдяки такій наполегливості вдалося повністю відновити мовлення. Своєю мотивацією він надихав усю нашу команду», — розповідає Христина Грицко.
У лікарні Олександра згадують особливо тепло. Медики з теплом називають його «військовим, який носив нам квіти». За суворим характером офіцера приховується надзвичайно добра, щира й вдячна людина.
Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!
Соболик Тетяна
Деркачова Ольга
