Я вразлива до того, як люди бачать журналістів. Так, я змирилася з тим, що люди зустрічаються з нами не так часто, як із таксистами чи лікарями, тому в них і немає нагод розвіяти стереотипи. Але мені все одно важко боротися з упередженнями, які сьогодні формуються десь там, на фоні — через телевізор.
Якщо ти зустрічаєшся з таксистом раз на місяць, ти знаєш, що вони бувають різні. Якщо ж зустрічаєшся з журналістом раз у житті або ніколи — то складаєш думку з чужих слів. У тому числі з телевізора. А там уже як пощастить: хто як зіграє свою роль, так вона і застрягне в голові, як єдина версія з можливих.
На курсах з англійської ми іноді розповідаємо про себе. Англійською. Коли я сказала, що я — головна редакторка журналу (розповідаю про старий досвід), не всі мені повірили. Бо головна редакторка — це ж щось на рівні Міранди з «Диявол носить Прада».
Я мала журнал із собою — показала. Дівчина скептично сказала: «Ну, і де тут написано, що ти — головна редакторка?». Я з усмішкою показала. І подумала, як багато іноді про нас говорять не відповіді, а самі запитання.
Вийшла з кінотеатру. «Диявол носить Прада — 2» мав з нами статися. Щоб зафіксувати, як змінився світ. Як змінилася журналістика. Як змінилися, зрештою, ми всі. Ми ті самі — але вже інші. І так теж можна.
Фільм зачіпає багато важливих соціальних тем. Він про глибину, в яку не всі готові спускатися і яку не всі взагалі помічають. Бо іноді легше сказати, що будинок порожній, ніж постукати в двері й перевірити.
Багато важливих діалогів, через які я, регіональна редакторка, вкотре зрозуміла: проблеми скрізь однакові. У Франківську ти чи в Нью-Йорку — декорації різні, але суть та сама. Бо важливо не лише те, що про тебе думають інші, а те, як ти сама себе бачиш.
Про жадібних забудовників, які добре розуміють, яку шкоду приносять. Але й завжди можуть пояснити, чому робили світ «кращим». Про рекламодавців, які диктують медіа правила гри — не лише тому, що вони такі сильні, а тому, що їм це дозволяють. Про питання, чи замінить ШІ мистецтво. Про помилку журналістки, яку інші легко списують на «замовили». Про невміння делегувати і ще більше — невміння зізнатися собі, що ти хочеш від життя більшого.
А ще мене зачепила фраза: «Я хвилююся за це покоління». Її у нас повторюють ледь не через одного. Але вже за хвилину у фільмі уважні знайдуть відповідь: не варто. Це покоління знає, що робить.
Лишу вам наприкінці цитати, які зачепили. І ще раз нагадаю: журналістика буває різною. Як і вчителі, лікарі, таксисти чи офіціанти. Бо всі ми, в першу чергу, люди — зі своїми слабкостями, амбіціями і правом помилятися.
«Твої батьки завжди вішали твої малюнки на холодильник?»
«Ти хотіла цю роботу? Ти погодилася на цю роботу, то придумай, як її виконувати».
«Моя робота — це давати людям інформацію, а не вгадувати, на що вони клікнуть».
«Хлопці, з якими я зустрічалася, жодного речення не прочитали з того, що я писала».
«Журналістика важить більше, ніж розкішні апартаменти».
«Як дізнатися, що час настав? —Ти просто відчуєш».
«Люди водночас хороші та нестерпні, і неминуче, що ми обманюємо чи зраджуємо один одного. Така вже наша природа».
«Не кажи мені, що ти рятувала мене — ти рятувала себе».