Днями

ТЕО

У мого лондонського знайомого в будинку працювали електрики – розводили проводку, встановлювали розетки і т.д. Це зайняло близько півтора місяця. У знайомого семирічний син Тео, він постійно крутився в електриків під ногами, ставив запитання, чіпав інструменти. Приятель думав на нього гримнути, щоб не заважав, але електрики не заперечували і навіть люб'язно спілкувалися з ним. Через пару тижнів знайомому прийшов лист від фірми електриків, в якому був розрахунковий лист, адресований Тео, і його зарплата 15 фунтів. Розшифровка розрахункового листа:

Вимірювання різних речей – 1,50

Підрахунок і складання розеток – 1,50

Кейтеринг (смачне печиво) – 1,50

Класне волонтерство – 1,50

Контроль якості (ставив дуже багато питань) – 9,00

Всього – 15 фунтів стерлінгів.

Чи треба говорити, що Тео надзвичайно пишався собою і своєю першою зарплатою...

Якось

БАБЦЯ

В автобус "Калуш – Львів" (із зупинками у Моршині та Стрию – саме в такій послідовності) заходить бабуся і одразу до водія: «Шоферунцю, як буде Моршин, скажете мені, га? Я туткаво буду сиділа...»

Водій: «Добре, бабцю, добре, скажу. Сідайте і не переживайте!»

Бабуся: «Лиш би сте не забули...»

Водій: «Та не забуду, бабцю, сідайте, все буде добре!»

Людей в автобусі було небагато, водій більше нікого не чекав, швидко рушили, швидко приїхали в ... Стрий! І тут бабуся, невпевнено так: «Шоферунцю, то вже є Моршин?»

Німа сцена. Водій і всі пасажири, які чули попередню розмову, присоромлено згадують, що під час зупинки в Моршині ніхто вголос не сказав слово "Моршин". Німа сцена затягувалась, і тут водій, піднявши очі догори, почухавши чуба, глянувши на годинник і, щось собі тихо промовивши, закрив двері, розвернув автобус і попрямував назад, у Моршин. Дорога не така уже й далека, кілометрів десять, проте якщо в якійсь інший ситуації це б викликало гнівний спротив пасажирів, тепер ніхто не заперечував, усі відчували певну винуватість перед бабусею. Приїхавши в Моршин і відкривши двері, водій, якось навіть так святково, промовив: «Все, бабцю, то є Моршин, виходьте!»

Бабуся: «Та ні, шофернунцю, мені не треба в Моршин. Я до Львова їду!»

Водій втратив дар мови, у пасажирів заокруглились очі, німа сцена у квадраті...

А бабуся продовжує: «Дєкую вам, шоферунцю, що нагадали сте мені, – і почала копирсатися у своїх пакунках. – Мені моя донька у Калуші наказувала, аби я таблєтку випила через півтори години. Але я той дзигарок не ношу... То вна мені казала, аби я таблєтку випила якраз у Моршині. То я зараз ту таблєтку знайду і вип'ю. Дай вам здоров'я, шоферунцю, що сте не забули і нагадали старій».

Хтось пирснув першим, хтось другим, водій засміявся останнім, але усі реготали аж до Львова. Лиш одна бабуся не розуміла, чому всі себе так дивно поводять...  

І взагалі...

В американському аеропорту Кеннеді журналіст проводив опитування на тему: «Що, на вашу думку, є найбільш огидним у світі?» Люди відповідали різне: війна, бідність, зрада, хвороби... У цей час у залі перебував дзенський монах Сунг Сан. Журналіст, побачивши буддистський одяг, поставив питання ченцеві. А монах йому зустрічне запитання:

– Хто ви?

– Я Джон Сміт.

– Ні, це ім'я, але хто ви?

– Я телерепортер такої-то компанії.

– Ні. Це професія, але хто ви?

– Я людина врешті!..

– Ні, це ваш біологічний вид, але хто ви?..

Репортер нарешті зрозумів, що мав на увазі монах, і застиг з відкритим ротом, так як нічого не міг сказати.

Чернець зауважив:

– Ось це і є найогидніше у світі – не знати, хто ти є.