Кохання втратив, а війну знайшов. Він здійснив свою дитячу мрію і загинув. Прикарпатський боєць Олександр Кармільчик із позивним «Ведмідь» лише два тижні встиг повоювати. А мама так і не побачила його в труні.
Без голови
«У той день якраз була наша зміна. Ми обоє заступали на ніч. Ще так багато тоді нажартувалися, – пригадує боєць Василь Іванюк, на очах якого загинув Сашко. – Він стояв від мене десь за метрів 70… Мене відкинуло ударною хвилею, а Ведмедя обсипало осколками. Мені більше пощастило, йому – менше…»
Василь побачив яскраве світло за 800 м попереду, під аеропортом, гукнув напарнику: «Саша, я нічого не бачу в тепловізорі! Дуже світить!» А тоді вибух.
Кармільчика змогли витягнути через годину – коли скінчився обстріл. Хлопці до останнього думали, що його контузило і він кудись шмигнув убік. А тоді глип межи ящики – Сашко лежить. Без голови.
Олександр Кармільчик – старший солдат, командир відділення 93-ї окремої механізованої бригади. Родом із Долинського району. У 18 років проходив строкову службу в Національній гвардії у Донецьку. Повернувшись додому, працював на місцевій фірмі. 28 січня 2015 року Олександр пішов боронити Україну. Загинув 14 квітня того ж року поблизу селища Піски. За кілька місяців йому мало виповнитися 34 роки. Похований на кладовищі у рідному селі Раків. У загиблого залишились мама, син, сестра і племінниці.
22 вересня 2015 року за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, та за вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
23 вересня 2015 року в Ракові урочисто відкрили меморіальну дошку на честь загиблого бійця. Пам’ятний знак встановили на фасаді школи, де навчався Олександр Кармільчик.
Тато помер, а Сашко – на війну
Коли Сашко був ще маленьким, сім’я якийсь час жила в Білорусі, там треба було доглядати за дідусем. У місцевій школі хлопчика дуже полюбили вчителі, найперше – за його допитливість. Їхній клас часто їздив на екскурсії в цікаві місця історичного значення. Найдужче малого вразило село Хатинь, колись спалене нацистами. «Він після того все чогось казав, що буде військовим», – сумно всміхається мама героя Павліна Кармільчик.
Хлопчина з дитинства був веселуном, вигадував частушки, вмів розказувати гуморески. Виріс кремезним козаком, мав майже 190 см зросту. Вмів і любив приготувати щось смачне із м’яса. Потім обов’язково після себе прибирав усю кухню. «Ходіть гоститися, я вже наготовив», – казав Сашко.
Навіть в армії він вирізнявся з-поміж усіх своєю охайністю – було любо глянути. «Я завжди своїм внучкам ставлю Сашка у приклад, – усміхається мама. – Кажу їм: «Дівчата, ваш вуйко ніколи би не пішов на роботу з нечищеним взуттям».
У 2013 році у Сашкового батька виявили рак легень. Четверта стадія. Олександр звільнився з місцевого заводу і разом з друзями поїхав на заробітки в Москву – зібрати гроші татові на лікування. Коли почули про розстріли на Майдані, того ж дня розірвали робочі угоди. Додому Саша привіз лише 500 доларів. «Людей там розстрілюють, а я буду в Москві відсиджуватися? Я їду на Майдан, – мало не з порога заявив він. – Мамо, зберіть мені сумку в дорогу». «Якби я був здоровий, то поїхав би з тобою», – сказав батько.
Олександр телефонував додому кожен день. Розповідав, що часом навколо коїлося таке страхіття – не хотілося ні спати, ні їсти, лиш би швидше те пекло скінчилося.
У червні тато помер. А Сашко пішов на війну.
Знову засяяли очі
«Мамо, я лиш приїхав, а мене одразу призначили командиром взводу, – телефонував додому Олександр. – Я вже вирішив – залишуся в армії, здам іспити екстерном і буду офіцером. Аж тепер здійсниться моя мрія, бо в нас уже є справжня армія».
Вперше за багато місяців Сашко був щасливий. Він дуже переживав через розлучення з дружиною, не хотів, аби сім’я руйнувалася, бо обожнював синочка Даниїла. «Мамо, до хлопців телефонують і дружини, і кохані дівчата… А до мене лиш ви, сестра і тітка, – казав боєць. – Мені так боляче».
Олександр поділився своєю сумною особистою історією з новими фронтовими друзями, ті підбадьорили, знайшли правильні слова. І в Сашка знову засяяли очі.
«Ми хоч і жили неподалік, але я з ним познайомився аж на учебці в «Десні», – пригадує побратим Василь Іванків із Долини. – Ну що я можу сказати?.. Нормальний пацан був. Здоровань. Через те і мав позивний «Ведмідь». Весь час жартував. Ніколи нічого не боявся. А ще Саша постійно згадував про свого малого. У нього з вуст не сходило: «Мій Даник… Мій Даник…»
Абонент поза зоною досяжності
То був другий день після Великодня – тоді мама з Сашком розмовляла востаннє. Цілий вівторок від сина жодної звістки, в середу – те саме… Хоча до того часу він телефонував щодня. У слухавці незмінне: «Абонент поза зоною досяжності».
Павліна Кармільчик сиділа в кухні, варила каву. Раптом у вікно почала битися птаха: і крилами тріпала щосили, і дзьобом стукала… І так само зненацька полетіла геть. Серце боляче стиснулося, жінка вкотре згадала про сина. Вирішила поїхати в місто поповнити рахунок його мобільного номера. А раптом гроші скінчилися і тому Сашко не може зателефонувати вже стільки днів?
Павліна Кармільчик уже сіла в автобус. Та водій все не рушав чомусь (а йому вже зателефонували і попередили, аби затримав матір загиблого воїна). Раптом їй зателефонувала сусідка: «Полю, ти де?» – «Їду в Долину. Хочеш, аби я тобі щось купила?» – «Ні, хотіла прийти до тебе поговорити…» Далі зразу ж зателефонував сільський голова: «Володимирівно, ви де?» – «Їду в Долину…» – «Я вас дуже прошу, аби ви вийшли з автобуса». – «Але мені дуже терміново треба. Мушу Сашкові гроші переслати на рахунок». – «Я вас сам відвезу… Виходьте, будь ласка».
Жінка все одно нічого не підозрювала. Вийшла. Аж коли побачила медиків і військових, у голові забухкало: «Сашка…»
Маленький СашкоНі чоловіка, ні сина
«Коли з Сашком то сталося, я думала, що здурію, – каже мама. – Вже була на межі. Бувало, задрімаю ввечері у своїй кімнаті, а донька на кухні порається і не раз чимось грюкне чи стукне. Я прокидаюся і сама не своя, злякана – хто це в мене по хаті ходить? Розумієте? Я психологічно настільки була виснажена, що навіть забувала про доньку. Думала, що сама живу вдома. І не могла спам’ятатися. Коли лягла в лікарню – те саме. Після крапельниці засну, а на коридорі десь щось скрипне чи медсестри гомонять – я прокидаюся. І знову тої самої: «А хто це в мене по хаті ходить?» Поки не повернуся і не подивлюся на лікарняні штори – не мої. Аж тоді приходила до тями. Ледве оклигала з того стану. Певно, мене Бог урятував, бо я багато молилася. Дуже боялася, що з’їду з глузду».
Мама так і не побачила сина в труні – тіло було надто понівечене, аби відкривати гріб.
«Хату, в якій я нині живу, власними руками звели чоловік з сином, так наробилися коло неї, – каже Павліна Кармільчик. – Чоловік працював у Сибірі, заробляв на будинок. А ось, бачите, стіни в кухні обкладені камінням? Це Сашка таке придумав і сам зробив. Пам’ятаю, він говорив: «Давайте спробуємо! Як не буде файно, я те все сам і повідриваю». А дивіться, як файно! І ялинок понасаджував навколо дому. Вже й виросли вони. Та й що тепер з того? Є велика гарна хата, але порожня. Ні чоловіка нема на світі, ні сина. Лиш донечка і внуки – моя єдина радість».
13-річна племінниця Валерія дуже любила вуйка, запам’ятала його веселуном, з яким нереально було знудитися. «Якби я могла його побачити бодай на мить, – говорить дівчинка, – я би сказала: «Вернися назад!».
Коли Сашко загинув, його синочку було тільки сім років. Одного разу, як Даник гостював у бабусі, гуляв по дворі і прибіг захеканий до хати, зі слізьми на очах: «Бабо, щойно таке сталося! На небі летіла хмарка і так мені махала… То, певно, тато мені махав… Так?» – «А ти махав тій хмарці?» – «Махав! Я ще й кричав: «Тату, привіт!».
«Мамо, я тут»
«Сашка обожнював квіти, завжди помагав мені їх садити. А цього літа я так була захворіла, що навіть квіти йому не змогла віднести на могилу, – плаче мама. – Синочок і троянди любив, і гладіолуси, і айстри…»
Одного разу Олександр наснився мамі. У сні вона була посеред лісу, поруч – гурт вояків. «Хлопці, чи не бачили ви мого Сашка?» – «Мамо, я тут», – прошепотів син, обіймаючи її за плечі. Був одягнений у військову форму. На голові каска. Щасливий.
А одного разу наснилося, ніби Сашко лежить на дивані в кухні. «Синочку, то дійсно ти?» – «Мамо, а ви мене вже не пізнаєте?» – «Пізнаю. Але я не маю тебе чим погостити, бо нічого не наварила». – «А ви забули, що я дуже люблю пироги?»
Наступного дня Павліна Кармільчик наліпила купу вареників, і ще й сусідок попросила. Всі ті наїдки передали хлопцям в зону АТО. Машина рушила переповнена домашніми смаколиками.
«Я дуже сильно поважаю українську армію, – каже жінка. – Ще з Майдану весь час якось підтримую тих хлопців. Якби мої ноги зараз були здорові, я би вже давно була на фронті».
Наталя МОСТОВА
24 лютого 2022 року був четвер.
У цей день вийшов останній номер газети «Галицький кореспондент». Майже весь номер був про війну.
Цей номер ніхто не прочитав. Бо кіоски того дня не відкрилися. Які газети? Усе змінювалося так швидко, що новина втра
НЕзбагненний простір». Саме його до Івано-Франківська привезла художниця Галина Новоженець. Чи можна простір вмістити у кілька полотен? Чи можна його збагнути?
«Мить сьогодні – це чутливість мистецтва серед мороку війни відчувати час і утверджувати образи світла і гармонії. Моя кольорова гама – це вияв внутрішнього стану душі, як спогад про загублений рай», - так Михайло Дейнега означив те, що він творить зараз