Замість ампутації кінцівки пораненому в обласній клінічній лікарні Івано-Франківської обласної ради нарощують кістку. Боєць поступив сюди на початку серпня минулого року після важкого поранення під Соледаром.
«Ми спостерігали, як формувалася група наступу з їхньої сторони і працювали по ній. Намагалися їх відбити, а вони все підходили. Пів дня їх кошмарили, і... не повезло мені. Навели на той квадрат артилерію і ракети зачепили мене», – згадує хлопець.
Влад не виключає, що був шанс уникнути поранення.
«Якраз в цей момент перед нами стояли наші. Там була заправка. Думав, що то по них криють, – пояснює він. – Якби я раніше... секунд 10 мені б хватило до окопа. Там метрів вісім, вже недалеко було. Просто встати, забігти і все. Могли, звичайно, поранити по дорозі, але було більше шансів уціліти, а я лишився лежати на місці і спостерігав. Але коли ми їхали на схід, я казав: ми їдемо в одну сторону».
Влад розповідає, що був повністю при свідомості й сам наклав собі турнікет. Спочатку хотів встати, але впав. Напарник пішов забирати зброю, і побачив, що метрів за вісім був приліт. Влодові пощастило, бо все направилось у його бік.
У перші дні війни у Бериславі, біля Каховської ГЕС загинув його молодший брат.
«Артилерія накрила їх, якраз окопувалися. Когось поранило. Він вернувся назад, щоб його забрати. І в цей момент біля самого окопу криє. Це з розповіді його побратимів. Ракета – ніби «Ураган», але то неточно, – розповідає Влад. – Його привезли тільки 15 квітня. До того він вважався зниклим безвісти. Йому було 21... Ми знали, на що йдемо, розуміли, що ця війна – вже не те, що було в АТО, це набагато гірше».
Влад отримав мінно-вибухове поранення з великим дефектом кісткової та м’яких тканин. У його нозі немає шматка кістки. В Івано-Франківськ його привезли, щоб ампутувати ногу, але лікарі сказали, що спробують врятувати. Вони, на його переконання, хороші і роблять «все можливе і навіть більше».
Він – один з перших пацієнтів, за ногу якого взявся тандем комбустіологів і травматологів. Перші закривали м’які тканини, інші нарощують кістку.
«Нога, як прогнозують лікарі, відновиться, але не повністю, – ділиться хлопець. – У мене всі сухожилля вирвало. Пальців не відчуваю, стопою не можу рухати. А ходити, казали лікарі, буду. З паличкою, але буду... Краще своя нога, ніж без ноги».
Влад родом із Хмельниччини. До служби в армії вчився у коледжі культури і мистецтв, грав на трубі. Життєві плани хлопець будує обережно: «Треба спочатку почати ходити, а потім буду думати про майбутнє». Має дівчину і хотів би створити сім’ю, проте вважає, що рано про це говорити, поки не може стояти нормально на ногах. До речі, з дівчиною познайомилися у нашій лікарні й він відчуває, що ці стосунки допомагають йому більше розкриватися.
Зауважує, що якби швидше вилікували, то повернувся б на Схід, щоби помститися за смерть брата і багатьох знайомих.
Також він хоче, щоб в суспільстві з розумінням ставилося до тих, хто воював і не говорили: «Ми вас туди не посилали!». Бо ця фраза для нього означає зраду з боку тих, кого йшов захищати.
24 лютого 2022 року був четвер.
У цей день вийшов останній номер газети «Галицький кореспондент». Майже весь номер був про війну.
Цей номер ніхто не прочитав. Бо кіоски того дня не відкрилися. Які газети? Усе змінювалося так швидко, що новина втра
НЕзбагненний простір». Саме його до Івано-Франківська привезла художниця Галина Новоженець. Чи можна простір вмістити у кілька полотен? Чи можна його збагнути?
«Мить сьогодні – це чутливість мистецтва серед мороку війни відчувати час і утверджувати образи світла і гармонії. Моя кольорова гама – це вияв внутрішнього стану душі, як спогад про загублений рай», - так Михайло Дейнега означив те, що він творить зараз