24 лютого 2022 року був четвер. У цей день вийшов останній номер газети «Галицький кореспондент». Майже весь номер був про війну. Цей номер ніхто не прочитав. Бо кіоски того дня не відкрилися. Які газети? Усе змінювалося так швидко, що новина втра

НЕзбагненний простір». Саме його до Івано-Франківська привезла художниця Галина Новоженець. Чи можна простір вмістити у кілька полотен? Чи можна його збагнути?

«Мить сьогодні – це чутливість мистецтва серед мороку війни відчувати час і утверджувати образи світла і гармонії. Моя кольорова гама – це вияв внутрішнього стану душі, як спогад про загублений рай», - так Михайло Дейнега означив те, що він творить зараз

Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння

Так багато людей ділилися враженнями, думками, рефлексіями, що я буквально перегортала стрічку із заплющеними очима. Щоб не бачити. Щоб чужі думки не зіпсували мої власні.

«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу.

Я люблю радіодиктанти національної єдності. Люблю спостерігати, як вони змінювалися з часом: формат, зміст. Люблю нашу університетську підготовку до них. Люблю, коли за наші парти сідають студенти, викладачі, відомі люди. Люблю, коли ми всі ось так разом пишемо. Цікаво потім спостерігати і за баталіями щодо (не)такого тексту і щодо (не)такого чит

Золото і світло – це мабуть, перше, що спадає на думку, коли стоїш в оточенні робіт Олега Заставного. Зрештою, виставка має назву «Світло без тіні».

Розповідати про війну вголос іноді страшніше, ніж мовчати. Та ще страшніше – вдавати, що нічого не відбувається. Писати про своє життя у війні – це не про те, що я хочу пожалітися. Це про свідчення того, що відбувається з нами сьогодні. Мовчати чи писати Коли я вперше писала про наш з чоловіком особистий досвід життя у війні, то в яки

Війна настільки вже стала частиною життя, що, здається, я вже не пам’ятаю як бути без неї. Інколи ловлю себе на думці, що стала гостро реагувати на небажання людей включатися у сьогоднішні події. Можливо, я просто втомилася? Намагаюся знаходити сили в  тому, що завжди надихало й допомагало, але бачу, що їх і там вже немає. Знаю, що справ

Ніч з п’ятниці на суботу 15 березня. Тоді я практично не стулила очей. Заснула лиш під ранок. Вова подзвонив мені о 5.30. Його слова про те, що він ледь не загинув підняли мене з ліжка за кілька секунд. Поки я слухала те, що він розповідав, мені в голові промайнуло все наше спільне життя. Мені стало дико страшно від самої думки, що я могла йо

Для мене очікування Великодня проступає особливо чітко та ясно, коли з’являється афішка, що от-от відчинить свої двері виставка «Великодня». Величне християнське свято, про яке митці говорять у живописі, малярстві, скульптурі, різьбі по дереву, у ювелірних прикрасах, одязі, і звісно ж, у писанках. Іконописні сюжети та світські, с

Чергова моя поїздка до чоловіка виявилася чи не найважчою. Мені вперше самостійно довелося їхати за кермом майже 500 км. Я зважилася на цей крок, бо розумію, що ще не скоро закінчаться наші з Вовою фронтові побачення. Водіння як крок до свободи Коли я 9 років тому пішла вчитися, щоб отримати водійське посвідчення, то й уявити не могла, що колись

«Я не знаю, чи малярство для мене є професією чи натхненням, але переконаний, що це суть мого життя. Якби в мене забрали фарби, пензлі, полотна і можливість писати, то це було б рівнозначно смерті», – сказав в одному із інтерв’ю Володимир Сандюк. А оскільки життя дається людині одне, то його варто жити так, як відчуваєш, і н

Коли чоловік йде захищати країну, його дружина автоматично потрапляє під пильну увагу суспільства. Вона “повинна” бути сильною, стійкою, підтримувати свого коханого та ще, разом з цим, залишатися завжди зразковою мамою, господинею, волонтеркою. Хто придумав образ “правильної” дружини військовослужбовця та чи існує він наспра

 Василь Красьоха про себе сказав так: «Людина і земля, продовження життя від кореня – складова частина моєї творчості. (…) Окремі картини – земля і поле». Мабуть, краще і не скажеш, бо коли підходиш до його картин, що експонуються в Музеї мистецтв Прикарпаття, впритул, то бачиш  перед собою землю, з усіма її

З початком великої війни я відмовилася від всього, що хоч якось могло підтримати моє психічне здоров’я. Через почуття провини, що гинуть люди та руйнуються міста. Через те, що мій Вова пішов у військо. Я заборонила собі сміятися, відпочивати, радіти дрібницям.  В мене було відчуття, що разом з ним з дому пішла частина мене. Життя помітно

 В одному зі спогадів, якими свого часу ділилася зі ЗМІ дочка Опанаса Заливахи Ярина, вона порівняла свого батька з відірваним листочком, бо не пам’ятав колись, коли був молодим, ні рідної мови, ні рідної культури. Так почався його шлях пошуку себе як українця й одночасно себе як митця, саме українського. Згодом життя у в Івано-Франківсь

Світло за спиною особливе. Ти не йдеш йому назустріч, воно не сліпить тобі очей, воно позаду тебе. Від нього можна втекти, а можна залишитися із ним і уявляти, як воно зручно розташовується на плечі, немов янгол. Малярство Федора Матейчука саме про це, як і виставка його пам’яті. Світло, що розливається між деревами, квітами, будівлями, між

Війна не просто увійшла в наше життя. Вона, на жаль, стала ним. Нахабно залізши в кожну домівку, у кожну душу. І як я не намагаюся відокремити її від своїх звичних справ, як не пробую виділити їй окреме місце, вона все одно вже в усьому назавжди. Кожного дня вона безжально руйнує світи, які я будувала не один рік.  Кожного дня вона створює нов