Книжки, як люди, - повторюю за кимось стотисячний раз. І навіть банальщина каже правду. Зрештою, якщо багато разів повторити, то конче мусиш повірити.

Головною характеристикою стресу є те, що він не може тривати довго. Максимальне напруження мобілізованої психіки мусить вилитися у якусь попускну реакцію. Їх, на щастя, небагато - або збайдужіння, або воївничість, або - це щось посередині - втеча. Закони біосу однакові для всіх.

В поминальні дні на початку листопада подорож через Польщу нагадує казку або сон. У темряві світяться вогні. На схилах, за межами міст, на чорних пустках. Завислі в безодні ночі наче літаючі килими, наче полум'яні марева. Як несправжні видива, виткані із золотих, червоних і зелених вогників, оживають цвинтарі. Над найбільшими з них піднімаються заграви і чорні парафінові дими. Міста насичуються запахом запалених священних вогнів. Це дивне, позачасове світло. Зовсім не відповідне нашому часові. Воно відволікає увагу від прагматичної щоденності.

На тему патріотизму і життя в інших країнах різні люди говорять одне і те саме. На нашому сайті пролунала якось фраза: там, за кордоном, мовляв, можна тільки існувати, а в нас, відповідно, жити. Тобто у них там є всі умови до життя, але вони не вміють відриватись. А в нас тут умов жодних, зате ми вміємо дихати навіть таким-от лайном на повні груди. Хоча, ясно, найбільше йдеться не про лайно. А про гори, море, природу в усіх сенсах і виявах. Пиятику на лавочках, буйні святкування Днів міста і молоді і навіть про лузання насіння.

Я ненавиджу брати автографи у письменників. Не розумію, навіщо ця ілюзія причетності. Ну підпишуть вам книгу словами «комусь-там, щиро». І що? Хіба зміст книги від цього зміниться? Хіба вирізнить вас цим «успіхів» або «з любов'ю» з усієї тьми спраглих отримати те саме? Хіба принесе вам успіхи або любов поспіхом написана фраза?

О, ця моя молодь, яку я обожнюю! Ці маленькі беззахисні діти з очима, в яких болю і туги більше, ніж у впольованих ланей. Ця тонка кістка, тендітні зап'ястя, але очі, очі - їх ніде не сховати. Ані за брендовим одягом, ані за клубними тусовками, ані за літературними зібраннями, ані за елітарними поглядами на світ. Ці худорляві тонкі хлопчики, в яких серце б'ється в усьому тілі. Коли я з ним - мені здається, що тримаю в руках найкрихкіший кришталь, який, однак, може бути міцнішим за усі метали світу.

Якщо прожити з цією жінкою все життя, будеш королем світу. Але такого щастя не випало нікому. Ну, певною мірою, якщо говорити про любові та інші штуки, які є з нами завжди, то є кілька щасливців на цілий всесвіт, але мова нині навіть не про то.

Жодного моралізаторства, жодного заклику до насильства чи примирення. Тільки факти. Отже, ніч з 12 на 13 вересня, Івано-Франківськ, клуб «Едісон». Ми зайшли туди раптово і випадково. Жахлива музика, проте на безриб'ї, як кажуть, і сам раком станеш - а дівчата хотіли танцювати. Перше, що кинулося у вічі, - велика кількість темношкірих. Кажуть, гості із Сирії. Мені особисто сподобалося, як вони танцювали. Диск-жокей із звіздою в оці щось амфітаміново приговорював російською мовою.

Думаю, це все-таки можливо. Обманути іноземців в Україні. У сенсі організувати для них ілюзію, що ми живемо не в такій вже і довбанутій країні, як може здатися спочатку. Зробити вигляд, що рівень життя у нас не такий вже й низький, що громадські туалети не такі вже й смердючі, а дороги не такі роздовбані. Це важко, але можливо. За добрячої низки умов. Якщо іноземець прилітає літаком авіакомпанії, літаки якої не запізнюються на годину (як-от Міжнародні Авіалінії України), скажімо, в Київ.

Останніми роками, місяцями, тижнями і особливо днями смерть обступає всі входи і виходи. Слово «помер» звучить мало не щодня в побуті і в урочистостях, по телефону чи наживо, на роботі чи з телеекрану. Я не кажу, що від цього сенс цього слова знецінюється. Я кажу, що він все більше жахає. Помирають письменники, художники, фотографи, музиканти і люди без професій. Помирають старі люди, які закінчують життя, і зовсім юні, які лише його почали. Помирають знайомі і незнайомі, про яких дізнається посмертно.