Головною характеристикою стресу є те, що він не може тривати довго. Максимальне напруження мобілізованої психіки мусить вилитися у якусь попускну реакцію. Їх, на щастя, небагато - або збайдужіння, або воївничість, або - це щось посередині - втеча. Закони біосу однакові для всіх.

Інша справа, що стрес залишає рубець на серці, душі, мисленні і тім, що буде впливати на всі подальші кроки і вибори. А ще він є ідеальним проявником. Стрес не тільки може вбирати марлеві маски. Передовсім він знімає усі інші. Кількаденний загальний стрес грипової небезпеки (групової небезпеки - пожартував би якийсь жартівник-філолог, пам'ятаючи про те, що найкращі жарти може породити лише пир під час чуми) оголив кілька важливих речей, які шкода було би не зафіксувати. Хоча би для того, щоби знати, чого можна очікувати від людей, поруч з якими приречений існувати.

Отож. Виявляється, що тваринний страх існує. Людям, виявляється, властиво боятися. А ще ці десять років відносно спокійного життя, присмаченого щохвилинним безвідповідальним втовкмачуванням, що життя мусить бути спокійним. Що треба вимагати більшого, що медицина зробила велетенський крок уперед, що голоду більше не буде, що всілякі нещастя - це телевізійна картинка з іншого світу, що головна проблема - це проблема вибору, що людське життя - найбільша вартість... Зрозуміло, що так не було. Але нас привчили у щось таке вірити. Ми будували хати, щось кудись вкладали і щось з чогось виймали, ми знаходили потрібні ліки і відправляли дітей у якісь там школи. Ми повірили, що все полагоджено. Існують певні правила - думали ми. Роби, як треба, і буде, як хочеш. З усім цим ми забули, що визначальною ознакою кожного окремого життя є його обов'язкова скінченність. А ми поставили на інші, на фальшиві номери. Забувши про смертельність, ми уникали життя. Життя ж страху не знає. А ми всі так налякалися. Як так - шептали голоси - це я можу померти від дурного грипу якраз тоді, коли закінчений ремонт? У такому разі краще відсахнутися від усіх небезпечних, краще не говорити, не торкатися, не цілувати... Так людяність витікає крізь пальці.

Друге відкриття не менш важливе. Виявляється, що ми - все ж таки бездержавна нація. Держави як чогось такого, що могло би об'єднати перелякані організми, попросту нема. У потрібний момент ніхто з нас не відчув добрих міцних зубів вожака на своїм настовбурченім загривку. Нема лігва, у якому можна сісти в коло. Нема морального авторитета, який би сказав - може, я помиляюся, але робіть так. Нема теплого боку, до якого можна було би притулитися. Лише лиси дзявкають на усе це.

Добре, грип грипом. А єслі завтра война? Бо чого би ні. Епідемії також не мало би бути. Невже і тоді буде тваринний страх через кілька сотень розторощених бомбардуванням дітей, вагітних, олігархів і калік просто у центрі Франківська? Невже стрес буде сильнішим від чогось спільного, супроти чого ця статистика виглядає несуттєвою?.. І що - різні гілки і рівні держави будуть давати різні інструкції залежно від розрахунків про результати виборів, яких, нарешті, вже може ніколи більше не бути? П.І.Ч.З. (Пора і честь знати).

Тарас ПРОХАСЬКО