В поминальні дні на початку листопада подорож через Польщу нагадує казку або сон. У темряві світяться вогні. На схилах, за межами міст, на чорних пустках. Завислі в безодні ночі наче літаючі килими, наче полум'яні марева. Як несправжні видива, виткані із золотих, червоних і зелених вогників, оживають цвинтарі. Над найбільшими з них піднімаються заграви і чорні парафінові дими. Міста насичуються запахом запалених священних вогнів. Це дивне, позачасове світло. Зовсім не відповідне нашому часові. Воно відволікає увагу від прагматичної щоденності. Ми починаємо витрачати час, переміщуючись тисячами, десятками і сотнями тисяч - залежно від довгості і широкості краю - щоби відвідати закопані у землю крихти, рештки тих, котрі були колись з нами.

Це племінне і дике світло. Нам не вистачає самої пам'яті. Мусимо відчути своїх померлих фізично. Мусимо знати, що вони спочивають за півтора метра під нашими ногами, поволі перетворюючись на землю, розкладаючись на молекули і мінералізуючись. І все це відбувається посеред вечірніх вогнів, серед стовіпів чорного диму.

Поганський дохристиянський культ предків зберігся. Можливо, що це свято - після Різдва і Великодня - є третім за значенням у нашому календарі. До того ж це єдине свято, яке не піддалося комерціалізації. Не здеградувало до порожнього обряду, до сімейної церемонії при заставленому столі.

Померлі дають нам можливість повернути собі втрачену частину людяності. Один раз в рік стаємо релігійними найпростішим, архаїчним способом і повертаємося до часів, коли починали усвідомлювати власну людськість.

У тиші і самотності йдемо туди, де лежать тіла наших близьких, тіла, від яких ми самі походимо. Відвідуємо власне минуле, закопане під метровим шаром землі. Можна подумати, що це є нагадуванням про релігійність тих часів, коли Бог ще не об'явився. Коли ми віддавали честь чомусь, що було більшим від нас - власній історії, замкнутій у тілах предків.

Світяться вогні на могилах. Зверху, з неба, виглядають, мабуть, як розкидані у темряві поселення, тимчасові міста або застиглі процесії з ліхтарями. Один раз у рік позначуємо вогнями місця, де позакопували своїх померлих. Щоби вони існували вічно, щоби можна було до них прийти, щоби можна було їх знайти. Ніхто краще від них не засвідчить про наше існування.

Тут, де я живу, не лежать мої близькі. Але околиці наповнені цвинтарями. Є лемківські - лише вони залишилися від виселених у сорокових роках сіл. Є військові австро-угорські - згадка про Першу світову війну і одну з найкривавіших битв тих часів - Горлицьку битву. У найближчих околицях, на відстані семи-восьми кілометрів, маю з десять таких цвинтарів. Кажу "маю", бо вже багато років стараюся всіх їх відвідати у поминальні дні. Деякі з них розміщені посеред пустки, у безлюдних долинах, які колись були селами. Я приїжджаю, запалюю свічечки і прочитую імена і прізвища, писані кирилицею. Тільки в такий спосіб можемо зарадити, щоби хтось не помер назавжди - промовити його ім'я, навіть не знаючи обличчя. Лише це можемо зробити. Голосно промовити звуки, назавжди пов'язані з чиїмось життям.

Іноді де-не-де вже горить свічка.Хтось прийшов, хтось відвідав, але зник, ніби сам був духом.

На могилах солдатів часто нема табличок з іменами. Зникли, поржавіли, вітр і дощ до чистості витравив емальовані букви. Але цісарсько-королівська бюрократія і її архіви були досконалими охоронцями пам'яті. А тому відомо, що на цвинтарі у Липній лежить Франц Соліваж із 47-го піхотного полку, Франц Коцбек з того самого полку і ще троє їх товаришів. А з 14-го стрілецького полку їх там аж дванадцять. Серед інших Йоган Червений, Готліб Одварка і Антін Тркан. Хай з Богом спочивають.

Отак відвідую мертве військо і давніх мешканців неіснуючих сіл. Часом застають мене там сутінки, і повертаюся вже затемна. Де-не-де світяться поодинокі вогники. У цілковитій чорноті вони виглядають як бліді вогні, що ведуть подорожнього на манівці і пропащість. І якось так має бути у цей поминальний день. Він повинен нас вибити з рівноваги і позбавити тверезості, щоби ми змогли хоч на момент повірити у безсмертя тих, по чиєму порохові ходимо. А заодно - хоч трішки - і у власне.

Анджей СТАСЮК