На тему патріотизму і життя в інших країнах різні люди говорять одне і те саме. На нашому сайті пролунала якось фраза: там, за кордоном, мовляв, можна тільки існувати, а в нас, відповідно, жити. Тобто у них там є всі умови до життя, але вони не вміють відриватись. А в нас тут умов жодних, зате ми вміємо дихати навіть таким-от лайном на повні груди. Хоча, ясно, найбільше йдеться не про лайно. А про гори, море, природу в усіх сенсах і виявах. Пиятику на лавочках, буйні святкування Днів міста і молоді і навіть про лузання насіння. Про дозвіл палити, де хочеш і що хочеш, про затяжні гірські походи і коротенькі, але не менш кайфові вилазки у Вовчинці, чи, скажімо, на дачні пікніки. І це при тому, що серветки в нас гірші за їхній туалетний папір і часто доводиться пити воду пригорщами, а не, скажімо, з мінімального пластику. І тут вам жодних заповідників, ботанічних парків як єдиноможливої зони відпочинку, табу і решти заборон. Ну, майже. Ясно, що ми всі - українці. Ясно, що ми з того всього маємо великий кайф. І це чи не єдиний бонус, який змушує нас любити цю збідовану країну і повертатись сюди завжди, незважаючи ні на що і всупереч усьому.

А от в іноземців там наче рай. Або ще дивніше, ніж в раю, як у Джармуша. Скажімо, літній погожий день і всі збираються на пікнік. Звучить це гордо: їдемо в гори шукати водоспади. Сідаємо в машину і їдемо. Дорогами, гладесенькими, як скло, піднімаємось на вершину. Витягаються купи пластикового посуду, найрізноманітнішої їжі, пачки серветок, накидки, яких душа забажає. Сідаємо, отже, пікнікувати. Поряд стіл, лави. Якщо комусь аж надто вже гілочки чи камінчики тиснуть крізь покривало - просимо дуже - можна всім гуртом переміститись за стіл. Паркування в заповідній зоні оплачено. І я, розбещена Карпатами українка, єдина, хто не в темі цієї іноземної ідилії, не витримуючи, питаю: а де ж гори? «І бескиди, і діброви»? Вже мовчу про водоспади.

Іноземці зітхають. Нічого ти, мовляв, не розумієш. Це і є гори - хіба не видно, як нам тут добре і весело їсти і пити і нікуди не йти. А їсти і пити ж насправді зовсім не весело, за нашими мірками. Тяжко зітхаючи, дехто з найвідважніших іноземців все-таки ведеться на українські провокації і вирушає на пошуки заповітних водоспадів. Через сотню метрів більшість розсіюється, посилаючись на втому, бажаний релакс і т.д., хоч ідемо ми асфальтованою доріжкою і нерідні нам вклоняються ліси. Коли останні з могікан все-таки доповзають до водоспадів, мене бере ще більший подив, бо питання: «А де ж водоспади?» лишається актуальним. Ну, красиві струмочки. Ну, якась відчайдушна молодь навіть ризикнула зняти взуття і зайти в воду по котики. Але ж і це тільки заради фотосесії. Ну, іноземці нарешті втішились, що не все так погано і вода справді тече, переливаючись на сонці. Чесно? Навіть найпопсовіший гук в Яремче, який ніхто, крім туристів, не сприймає у нас серйозно, має набагато більше підстав називатись водоспадом. З фізичними потугами вертаємось назад. По дорозі щасливі сім'ї, з наметами і без, урочисто обідають за святковими столами. Ясно, що після цієї всієї розкоші розраховувати більше немає на що: використаний і геть незайманий пластик згортають в сміттєві пакети. Всі посміхаються. Пікнік завершено. «Уік-енд удался».

Але це ще далеко не все. Коли після тих всіх стерильних і ароматизованих видів транспорту втрапляєш у наш київський додатковий, хочеться саркастично сміятись. І плакати. На щастя, сміх перемагає. Але тут виникає інша проблема. Так, ми мали єдину перевагу над їхніми поїздами - нам дозволялося курити в тамбурі. Тепер за курцями бігають знавіснілі провідниці, або ж цих і так слабих людей залякують комісією, охороною, вартою і бозна-чим ще. Але якщо дитині все життя давали цукерку, а в якийсь момент підсунули в обгортці щось інше... Ясно, що курців не поменшає ні в зв'язку з подорожчанням, ані з заборонами палити в публічних місцях. Просто ми тепер стали ближчими до іноземців ще на крок. І це не може не тішити.