Я ненавиджу брати автографи у письменників. Не розумію, навіщо ця ілюзія причетності. Ну підпишуть вам книгу словами «комусь-там, щиро». І що? Хіба зміст книги від цього зміниться? Хіба вирізнить вас цим «успіхів» або «з любов'ю» з усієї тьми спраглих отримати те саме? Хіба принесе вам успіхи або любов поспіхом написана фраза?

Як завжди, є другий бік... Я вірю тільки в персональні підписи. Якщо публічна особа хоч якось є дотичною до вашого персонального життя, тоді так. Ці слова оживають і діють в потрібний момент. Власне, ці підписи й пишуться у визначений час у визначеному місці визначеній людині і не просто так. Не тому, що в спину дихає юрба фанатів. Не тому, що так треба. Саме тому вони і діють.

Третій бік. Скрипка каже: якщо я все життя даватиму автографи, у мене не буде часу робити музику. Скільки разів ми так і не підійшли до Кузьми, бо розуміли, що чувак щойно відлабав довжелезний концерт, уявляли виснаження і голод. «Скрябін» займав тоді чи не перше місце в житті. Бо нам було по 14, ну, може, по 17, але ми розуміли. І ми були винагороджені за це недитяче розуміння: якимось дивом після одного з концертів ми опинились за сценою, і дві години Кузьма належав тільки нам. Світло з'являлось і зникало, а він все говорив і говорив. І все попереднє було варте цього тепла і світла.

Четвертий бік. Власне, в період скрябонутості одна дівчина з Дніпра написала мені в листі: «Я ніколи не розуміла, чому і навіщо люди так цупко тримаються за своє особисте життя. Невже не зрозуміло, що скільки б люди не знали про тебе, вони ніколи не зможуть урвати собі ні шматка». Тоді я не зрозуміла її. Тепер живу цим. Те, що належить тобі і тобі призначено, ніколи від тебе не піде і завжди буде твоїм. Не зникне, не розчиниться, не забудеться, не заб'ється. А те, що твоїм не має бути, не стане частиною тебе, скільки б ти не бився і скільки б за це не боровся. І скільки папарацці, зголоднілих фанатів чи просто надміру зацікавлених не чатуватиме під твоїм балконом, вони ні фіга не відловлять. Бо твоє не для них, не з ними, не є ними. Ну, дізнаються вони, що у тебе є коханка/нець, - і що? Зависнуть в стаціонарному просторі, напліткуються з половиною міста - і що? Щось зміниться від того в твоєму ліжку? В твоїй голові?

Власне, надмірно зацікавлених завжди більше. Переважно ті, кому нема чим жити. Але чужими прянощами не наїсися. Чужий чілі не стане твоїм. І навпаки, твій не стане менш гострим від безлічі голодних ротів. «Ти є Ти» - і це найгеніальніша фраза останнього місяця.

П'ятий бік.

Діалог, який відбувся днями біля «Є»:

- Уяви собі, яка це пожива для розуму посвячених! Не встигла видати першу книжку, як вже тусить с ізвєсними людьми в центрє города. Тіпа крутая.

- Да, і замєть: адєла шляпу...

Шостий бік.

Я дуже цупко трималась за своє. Аж поки не збагнула одну з визначальних істин. Треба оберігати свій світ. Треба вміти дуже чітко визначати, які голоси повинні лунати в твоїй внутрішній тиші, а які є зайвими. Не збитись, не помилитись, дійти. Знайти в собі сили відкинути все зайве. Бачити свій світ невід'ємною частиною всесвіту. Берегти свою тишу. І тільки тоді гра може повноцінно початись. І тоді всі ці юрби, повірте, не матимуть жоднісінького значення, вони просто випадуть з вашого ракурсу. Бо в фотографії головне не картинка і навіть не майстер, а саме ракурс. Він визначальний.

І, нарешті, сьомий бік.

Мене часто питають: на фіга ти пишеш про особисте, тобі тіпа легшає? Ясно, що не легшає. Бо в кожному з нас є пам'ять, яку неможливо стерти жодними алкоголями чи будь-якими іншими речовинами. Але відповідь не в цьому. Я не пишу про особисте. Я намагаюсь писати про людське. І завжди маю віру, що моя пам'ять допоможе бодай одній людині в світі. Тоді все попереднє матиме зміст. Інакше - як з автографами. Пиши - не пиши, а віз і нині там.

А хочеться щоб було, як на одній з презентацій: хтось з залу вигукнув: «Ісчо!», яке почулося як «Є Що?». І відповідь була: «Є».