О, ця моя молодь, яку я обожнюю! Ці маленькі беззахисні діти з очима, в яких болю і туги більше, ніж у впольованих ланей. Ця тонка кістка, тендітні зап'ястя, але очі, очі - їх ніде не сховати. Ані за брендовим одягом, ані за клубними тусовками, ані за літературними зібраннями, ані за елітарними поглядами на світ. Ці худорляві тонкі хлопчики, в яких серце б'ється в усьому тілі. Коли я з ним - мені здається, що тримаю в руках найкрихкіший кришталь, який, однак, може бути міцнішим за усі метали світу. Ці хлопчакуваті дівчатка, які подекуди несуть на своїх плечах більше відповідальності і самостійності, ніж багато знайомих мені батьків. Купа значків, шарфів, кеди, обов'язково кеди, часом важке масивне взуття з металом всередині. Ровери, гори, етно, правдивий патріотизм.

Часто мені дуже хочеться бути з ними, серед них, ними. Але мій жаль однаковий і рівноцінний. Я жалію, що народилась запізно і не встигла відловити світ 80-х. Я жалію, що народилась зарано і вже не можу бути моєю улюбленою молоддю. Нас може розділяти кілька років, але прірва часом буває надто відчутною. А може бути навпаки, бо молоді вміють відкривати свої юні обійми, як ніхто. В кінцевому результаті я не жалію ні про що, адже як раннє, так і пізнє народження дає мені можливість бачити наслідки 80-х і спостерігати за юнню нації впритул.

Вони ходять на вечірки і одягають виключно дорогий стильний одяг. Алкоголь, наркотичні речовини, електронна музика. Ми тусили з ними одне божевільне літо, і от, через кілька років зустрілись в «Химері» на драмовій паті. У когось от-от народиться донечка, хтось вже закінчив універ і став дизайнером, хтось так і лишився самотнім ловеласом. І власне не змінилося нічого, бо не змовляючись, як і тоді, всі через роки вирішили піти саме на цю вечірку. Почути драм улюблених франківських діджеїв. Ніхто й припустити не міг, що з того вийде якась незапланована зустріч «випускників» того літа. Комусь вже за 30, але ця музика, ці знайомі обличчя, ці ритми тіл і напоїв доводять, що молодість буде тут все.

Вони відвідують практично усі літературні тусовки. Читають усе сучасне і купу цікавої альтернативи. Слухають складну музику. Багато думають. Можуть забагато пити, переважно пиво, часто курять траву, а декого криє так, що ні перше, ні друге не є обов'язковим. Таким, що полегшує або розгружає. Спостерігають, аналізують, глибоко відчувають і все розуміють.

Якщо думати про трагедії, які носить кожна людина під своїм серцем, можна збожеволіти. Молодь особливо вражає, бо найчастіше все стається в період дитинство -зрілість. Саме на тендітні плечі звалюються чомусь найважчі тягарі. А потім вчишся абстраговуватись від людського горя, яким кишить життя кожного. Або божеволієш - кожен по-своєму.

Ці блакитноокі діти, які мріють про океани і гори і вчать на завтра географію, повинні ставати матерями своїм молодшим сестрам і жити без батьків. Ці тонкошкірі бліді підлітки, які переживають своїх батьків. Ці сільські дівчата, які, відправляючи за кордон матерів, змушені ставати домогосподарками і заміняти хоч якось дружин своїм батькам. Ці витончені і добрі юнці модельної зовнішності, які заливають нічними клубами і дешевим гламуром особисті драми.

«Ех, маладьож...», - сказала би моя однокласниця. А я думаю: скільки ще їх - не класифікованих, самотніх, беззахисних і гордих, тих, які не вписуються в жоден типаж, кожен у своїй мушлі. У своїй кімнаті в плакатах, зі своєю музикою у кишені, зі своїми фото, картинами, фільмами, мареннями і вже з такою суворою дорослістю в очах. І за всіма цими клоунадно веселими тусами і безкінечними розвагами - біль і тиша, порожнеча і її поступове заповнення. Якщо вирватись. Якщо встигнути все вчасно. Якщо пощастить.

Мені досі дивно купувати продукти в магазині. Стояти в черзі з усіма цими дорослими людьми. Вибирати м'ясо і торт, розраховуватись. Мені досі важко повірити, що я розраховуюсь власними грошима і що подруги вчать своїх дітей говорити мені «тьотя». Я не почуваю себе чужою серед молодих, ні. Навпаки - по-справжньому радію, коли нам вдається говорити однією мовою і втрапляти на спільні хвилі.

І невідомо чому згадалася одня давня-предавня фраза.

Каміння прогинається під голими ступнями жінок і важкими сандалями атлантів. Воно відступає перед силою і ніжністю.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ