Якщо прожити з цією жінкою все життя, будеш королем світу. Але такого щастя не випало нікому. Ну, певною мірою, якщо говорити про любові та інші штуки, які є з нами завжди, то є кілька щасливців на цілий всесвіт, але мова нині навіть не про то.

Вона народилась у Башкирії. Я дуже важко уявляю, де знаходиться ця країна і чи існує вона взагалі. Днями вдалося з'ясувати, що та астральна країна має навіть свою столицю з загадковою назвою Уфа. Але вже. В ранньому віці її перевезли в Росію, де вона в якомусь глухому селі прожила своїх майже 15 років. Доглядала за молодшими братами і сестрами, вчилась ночами при керосиновій лампі, стискалася в кулак від нелюбові матері і побоїв чужого чоловіка кирзовими чобітьми по голому тілу. Просто склалося так, що вона була єдиною дочкою від першого чоловіка, батька, який лишився тьмяним образом. Пожовклою фотокарткою в закинутій хаті. Якого ніколи не знала, але мала найбільше мотивацій любити дужче за всіх на світі. Добра жінка з того села, яка часом пригрівала ту маленьку загублену дівчинку, розповіла їй одного дня, що мама хотіла продати її комусь з односельчан. А невдовзі прозвучали слова, які в'їлися в пам'ять і її дітям теж: «Тобі вже 15, нема чого більше жувати мій хліб».

Вона поїхала в Новосибірськ вчитися в педагогічному училищі. Часом з'їдала за день одну шкоринку хліба і якусь водянисту юшку в їдальні. Вона мусила бути найпершою, аби на перші стипендії вислати матері пальто та інші дорожезні на часи совдепії речі. На деякі йшло кілька стипендій вкупі. Потому вона зустріла його у Новосибірську. І якось так щасливо склалося, що він забрав її до Франківська, від того всього болю подалі. В польську хату на Шевченка - спочатку до батьків, там, біля хлібного на розі з Першотравневою. А потім - у загублений будиночок ближче до парку, у якусь таку ідилічну химерію поміж озером і будинком, де жили найвідоміші наркомани міста. В тій хаті вона народила двох дітей, пережила відсутність чоловіка при тому всьому, бо він невпинно вчився у Києві на стаціонарі, а потім в аспірантурі. Старша приходила під вікна роддому і кричала ім'я матері, бо інакше з усіх вікон би визирали свіженькі мамусі. Старшій тоді довелося жити у сусідки, бо вдома нікого не було. А молодшій перебувати в материнській теплій утробі сім місяців на збереженні. Матір тоді довгі місяці прожила в стінах пологового на Чорновола, бо інакше світ міг би бути іншим.

За всі ці роки, а їй вже було 36 - її мати жодного разу не поцікавилась її життям. І більше йшлося навіть не про речі, які ми не можемо один одному пробачити, а про трагедії, які носимо під серцем все життя. Коли молодшій було 14, вона сказала: «Якщо ти хочеш, щоб я залишилась із батьком, я зроблю це для тебе». «Мамо, роби так, як тобі буде краще», - крізь сльози. Вона прожила з іншим чоловіком на горищі польського будинку в несподіваних муках кілька років. А тоді сталося те, після чого світ змістився в безодню і темряву без початку і кінця. Померла її старша дочка, якій за місяць мало бути 26. Вона відпустила її в Італію на заробітки в ті постбуремні дев'яності, коли з дипломом магістра в ліпшому випадку тебе відправляли в якесь забите село вчителькою музики. Навіть якщо ти цій музиці присвятила роки дитинства і юності в музичній школі, училищі, а згодом в університеті. І навіть якщо тобі в Італію вислали копію диплома з відзнакою. Навіть якщо ти так само мусила завжди бути першою - заради мами. Бо в буремних 90-х у хаті могло не бути нічого, окрім кубиків «Галіни бланки» і хліба. Навіть якщо ти була першою і найкращою з найкращих. З тих, кого мій шеф дуже ніжно називає «молодчинками». І навіть якщо матір благає тебе не їхати і пропонує їхати їй замість тебе - пробити всі розклади. Ти все одно їдеш і потрапляєш там в автокатастрофу якогось дуже раннього ранку на одній з гірських доріг, вертаючись з дискотеки. І всі, хто був там з тобою, виживають і навіть є такі, у кого лише одна подряпина. І навіть якщо це стається саме тоді, коли ти нарешті вислала додому всі борги і мала почати жити хоч трохи для себе.

Ця найсильніша з усіх знайомих і незнайомих мені жінок, з усіх великих жінок світу пережила це. Вилізла з найчорнішої річної депресії, зайнялася собою, схудла на 16 кілограмів і зуміла перейти свій біль. Повезла через рік молодшу дочку на могилу старшої в Італію. Чоловік, який опинився поряд, став людиною, з якою вона запізнала найбільше щастя, яке приходить вже після 60. І от, коли вона вже дев'ять років живе в Італії і нарешті відловлює з того всього життя найбільше кайфів та ідилій, утверджуючи свої космополітичні погляди, молодша нарешті починає щось розуміти. Про той зв'язок і близькість, який був колись між матір'ю і старшою. Про те, що навіть найбільші болі і образи життя треба вміти пробачати. Про те, чому до 61-річної мами, яка виглядає як богиня, галантні чоловіки залицяються в рази частіше, ніж до неї, 25-річної. Про те, як можуть бути настільки кайфові і чілаутні стосунки між її батьками, які прожили разом двадцять п'ять років, а нині раз на рік ходять пити вишукане розливне вино з Криму. Про те, як розкішно проводити з мамою кожну секунду за будь-яких обставин, часових поясів чи країн.

Та чи не єдине, чого, мабуть, ніколи я не зрозумію до кінця, - яким це дивом мені пощастило мати таку жінку матір'ю.