Шанувальники патріарха укрсучліту Юрія Андруховича вже добряче стужилися за його свіжими текстами. Опоненти ж «грантожера» Юрія Андруховича встигли втихомиритися й призабути причину свого роздратування. Майже протягом року ані слова, ні духу: Андрухович спокійно перекладав у Німеччині «Ромео і Джульєтту» й писав новий роман.
Каже, паузу витримав свідомо.

Та кожна пауза набуває сенсу саме в ту мить, коли закінчується. Днями Юрій Андрухович повернувся до Івано-Франківська. Завітав і до редакції «ГК».

- Пане Юрію, ваше мовчання настільки затягнулося, що не може бути лише збігом обставин. Ця дистанція тривалістю в рік і кілька кордонів дає можливість глянути на події в Україні ніби ззовні. І як все тут для Вас тепер виглядає?

Мені все це виглядає достатньо песимістично. Але ж нікуди не подінешся, треба тут жити. Тобто я вкотре переконуюся, що у нас дуже слабенькі важелі суспільного співіснування і що в нас складно вибудовувати закономірності розвитку суспільства.

Я двічі переживав певний суспільний пік, коли здавалося, що ми несподівано, якось надзвичайно прогресуємо, що стаємо в один ряд з наймодернішими суспільствами сучасного західного світу... А потім відбувалася така хвиля такого жахливого відкату, стагнації й занепаду... Сьогодні ми в такому занепаді теж. І це десь такий аналог середини 90-их.

- Відстежувати й втримувати у свідомості ці закономірності й зв'язки - цього ж очікують від інтелектуалів? І чому самоусунувся Юрій Андрухович?

Пауза закінчилася, тепер побачимо. Якщо мене ще не забули і є запит. А якщо забули, значить, у мене буде шанс спокійно писати якісь тексти, скажімо так, для вічності.

- Текст, який ви писали в Німеччині, - один із тих, що для вічності?

Чи саме він, не знаю, в кожному разі ця нова книжка була там майже наполовину написана.

- Якщо можна, розкажіть про книгу більше.

Багато наразі про цю книгу розповідати не буду, її ще треба дописати. В кожному разі - принцип енциклопедії чи словника. Це має бути 111 текстів про 111 міст в моєму житті. Тексти розташовані в абетковому порядку. Серед них Івано-Франківська немає: рідне місто не рахується.

З найбільших «блокбастерів», тобто тих текстів, які будуть найоб'ємнішими, - Львів і Київ. Тепер до цього ряду вже належить і Берлін, можливо, дещо більшими будуть також Москва і Варшава. А якщо говорити про міста українські й неукраїнські, то виходить десь порівну одних і других.

Оскільки мають бути представлені усі літери української абетки (окрім Ь, зрозуміло), доводиться деякі міста притягувати за вуха. Наприклад, місто на «Ї» я знаю тільки одне - Їглава в Чехії. І я б про нього, певно, й не писав, якби не було такої композиційної необхідності, а так довелося до нього їхати...

- В чому для вас надмета такого тексту?

Надмета виникне, коли книжка буде дописана. Дуже складно собі формулювати надмету наперед. Спершу виник задум, а полягає він у тому, що абетка однозначно диктує послідовність текстів, від цього нікуди не дінешся, і у зв'язку з цим мені просто цікаво грати з простором і часом, тому що кожен текст про кожне місто в мене має якусь конкретну часову прив'язку. І ось цікаво, як у результаті, коли все буде написано, вишикуються тексти, як ми будемо стрибати з кінця 2000-их в кінець 60-их. Бо, наприклад, моя Прага виникне в 1968-му... А містом номер один, здається, стане Ужгород. Для мене це була перша подорож до іншого міста - 65 чи 66 рік, дитинство. І так само гра з простором: поруч з Ужгородом виявиться яке-небудь Урбіно в Італії, а Дніпропетровськ межуватиме з Детройтом... Чи з'являться якісь містки між цими текстами - ось що мені цікаво. Тобто, насправді, я б хотів у фіналі побачити інтерактивність цих фрагментів. Можливо, це навіть непоганий проект, щоб закинути його у віртуал, скористатися усіма можливостями міжтекстових переходів.

- Схоже, це буде ваша «карта вітчизни»?

Це дуже автобіографічна карта світу, реєстр місць, в яких я щось пережив. Тому за бортом лишається певна кількість місць, в яких я побував, але про які мені нічого сказати, для мене там нічого не відбулося.

При цьому я не занурюватимуся в якісь глибокі культурологічні пласти, ці тексти я намагаюся писати якомога легковажніше, це буде чистий імпресіонізм. За винятком, можливо, тих міст, які стали для мене базовими, як Львів чи Київ. Там, я сподіваюся, що таки йду вглиб...

Тому навіть жанрово ці тексти - іноді оповідання, іноді есеїстика, іноді блог, а десь і поезія.

- На кого сподіваєтеся як на читача?

Про це рано говорити, поки не дописана книга. Але передовсім на того ж, хто читав мої книги досі.

- У вас немає відчуття, що ви втрачаєте зв'язок з українським читачем? Зокрема, після роману «Таємниця»?

«Таємниця» спрацювала б, якби я помер. Це ж був роман-прощання з цим світом. І відповідно вона сприймалася в іншому світлі. Оскільки я живу далі - ну, така ціна заплачена за це: хай вважається цей роман невдалим. А я волію жити далі (сміється).

- Ви не надто часто прирікаєте своїх героїв на символічну смерть?

А це не мала бути символічна. Це мала бути найреалістичніша смерть...

- Слава богу, що цього не сталося. А звідки така фобія раптом?

Це не страх і не фобія. Це реальний епізод мого життя, коли мені було таке пророцтво. Я припускав можливість, що воно справдиться. Тому я залишав наостанок текст, який мав трохи краще мене пояснити. Оскільки ж я живу далі, то цей текст уже не фіксує мене остаточно і залишається лише автобіографічним твором.

- Вам не видається, що сьогодні в аудиторії сформувався запит на тексти, які могли б перевідкрити українську реальність. На соціально-культурну критику, аналітику, в тому числі й мовою літератури?

Я б одразу хотів засперечатися: а як вимірюється існування запиту, що дає підстави стверджувати «зараз існує запит на таке чи таке..» Запит, по-моєму, є сталий - це просто запит на добру літературу. Тобто запит як такий формують самі актуальні автори, а от куди їх поведе, це справа надто тонка і особиста.

- Вас інколи називають своєрідним дипломатом, послом від української культури на Заході. Як виглядає ваша дипломатія?

Що я при нагоді іноді десь також впливаю на просування якихось українських позицій, це ж дуже скромний внесок. Я все-таки письменник, а ніякий не дипломат. Зі мною радяться, як і ще з тисячею інших людей. Іноді запитують, звичайно, про того чи іншого автора, не тільки про літераторів. Я беру в цьому участь охоче, оскільки вважаю, що потрібно всіляко сприяти відкритості нашої країни. Я вважаю, що нам ніщо інше так не потрібно, як ця відкритість, у всіх сенсах. Відкритість також і в тому, що «і ми там», і ми приймаємо в себе. Те, що ми свого часу відкрили кордони, це абсолютно позитивний крок. Зміни в свідомості українців могли б бути колосальні, якби вони мали свободу пересування.

- Чим, окрім роману, ви займалися у Німеччині протягом року?

Спочатку я переклав ще одну велику п'єсу Шекспіра. Це стало продовженням проекту, який почався «Гамлетом». У нас є непоганий переклад Ірини Стешенко, але на сучасній театральній сцені його вже важко уявити. Він добрий для читання... Я зробив, скажімо так, сучасніший варіант.

А ще ми завершили з «Карбідо» (польський джазовий гурт - «ГК») новий спільний альбом, назва якого буде «Цинамон». Зробили польськомовну і українськомовну версії. Наприкінці вересня почнеться тур у Польщі, за тим - в Україні. Перший концерт вже відбувся 4 серпня в Казімєжі над Віслою, на кінофестивалі «Два береги».

- Знову ж напишуть в коментарях - «грантожер».

Я в коментарі від певного моменту вже не заходжу. Я подумав так: люди, які їх пишуть, мають певну свою мету. І я вирішив, що цієї мети вони досягати не будуть. І нехай пишуть (сміється).

Інтернет-коменти якось забирають страшенно багато нашої уваги. Ми починаємо дещо параноїдально перебільшувати їхнє значення. Як свого часу висловився Адрій Мокроусов, і мені його думка подобається, писання в інтернеткоментах - це явище того ж порядку, що й писання на стінах туалетів. І якщо ми надаємо такого значення написам на стінах туалетів, значить, з нами не все гаразд. Навіть якщо це форум БіБіСі - це просто добре вмитий туалет, але ж все одно туалет.

- При цьому інтернет на сьогодні видається чи не єдиним майданчиком для живої суспільної дискусії, що важко сказати про традиційні медіа, особливо телебачення. Як читач, як би ви оцінили стан українських ЗМІ?

Я б сказав, що нинішні медіа демонструють викривлене розуміння двох моментів: журналістської суб'єктивності і журналістської заангажованості. Тобто зараз під суб'єктивністю розуміють відсутність у журналіста взагалі будь-яких оцінок, переконань, відчуттів, а під заангажованістю - здатність добре обслужити господаря. І це абсолютна перверзія. Об'єктивність - це передовсім не брехати і не спотворювати факти. Натомість заангажованість - це якраз переконання журналіста. Я проти того, щоб журналіст був лише медіатором, передавачем інформації. Ні, він може бути присутнім зі своїми переконаннями і думками. Вважаю, що нам бракує сьогодні журналістики з сильним суб'єктивним началом. На жаль, я не бачу серед журналістів якихось термінаторів. Бачу виконавців: ось тут сидить у студії Чечетов, а там якийсь Портнов, і журналіст лише передає слово від одного другому. Шоу на зразок «Шустер-лайв», маю відчуття, пішли на спад. Ну, не можна постійно одних і тих же людей показувати. Вони ж насправді дуже примітивні і нецікаві. Боюся, в українській політиці присутні найнегідніші цього заняття люди. Не просто негідні, а найнегідніші в нашому суспільстві для цього люди.

- В такому разі - чи підете на вибори і за кого будете голосувати?

Голосувати буду, у першому турі - за Ющенка, а далі - побачу.

- Ви ж писали, що страшенно розчаровані в ньому.

Розчарований, страшенно, але з усіх кандидатів у ньому - найменше. В ньому розчарований, а інших просто не люблю.

- Може, це співчуття?

Воно також. Але більшою мірою навіть захоплення. Воно полягає в тому, що він - справжній аутист. В цьому він, власне, неуспішний, він не реагує на кон'юнктуру. Але ця його впертість мені й імпонує: що він, незважаючи на рейтингові втрати, робить ту справу, яку мали б робити ще в 90-93 роках.

Зрештою, я реалістично дивився на цю постать ще в 2004-му. Було ж зрозуміло, що приходить не якийсь наш омріяний ідеал... Але ж ця людина послідовно діяла в певних напрямках, пов'язаних з націєтворенням. Іншого такого політика я в Україні не знаю.
От дивився я днями виступи політичних важковаговиків на відкритті «Донбас-арени», і Ющенко серед них видався мені найбільш адекватним.

Мені навіть здається, що він може продертися в другий тур.

- Як вам, до речі, шоу в Донецьку?

У ньому - вся сучасна Україна. Це крапля, в якій увесь наш всесвіт відбитий. Передовсім це, звісно, домінанта велетенського бабла. Але, думаю, із загальноукраїнської точки зору для донбаського контингенту це позитивна подія, це те, чого там бракує, - задоволення собою самими. Якщо там люди пригнічені самим фактом існування незалежної України, а вона раптом приносить їм якісь позитивні емоції, то це в цілому на користь. Але якщо ми все ж розглядаємо наше майбутнє окремо від них, то все це нам мало б бути байдуже.

- Сьогодні навіть у західних медіа тема розпаду України стає модною, не кажучи про російські. Думаєте, до цього варто серйозно ставитися?

На мою думку, без силового втручання Росії нічого не станеться. Але воно видається неминучим. Припускаю, через усі ці проблеми ми пройдемо між 2015 і 2020 роками. Буде складна ситуація, але ми вийдемо нарешті з цього нацією. Єдине, що я думаю, нам вже сьогодні варто готуватися до втрати Криму. От тільки кримських татар шкода покидати напризволяще...

- Дещо дивно чути від космополіта і ліберала про націєтворення...

Тому що я насправді патріотичний, український космополіт.

Розмовляв Андрій СОВА