«Війна». Це слово після агресивного листа російського президента Мєдвєдєва і його рішення не відправляти посла до України вимовили чимало політиків по обидва боки українсько-російського кордону. Чи нам не час замислитися про нашу оборону?

Цей матеріал розпочинає серію досліджень оборонної проблематики.

Більшості з нас важко й уявити, що на нашій території може статися війна. Ще важче, мабуть, за винятком тих, хто пройшов Афганістан чи пам'ятає Другу світову, усвідомити, який це жах. Але справа в тому, що війну ніколи не розв`язують прості люди - ані українці, ані росіяни, ані грузини. Це завжди роблять політики. Коли їм вигідно.

Чи їм це вигідно сьогодні?

Уявіть себе на місці нинішнього українського політика - хіба не спокусливо погратися цим словом? Це привертає увагу журналістів. Збільшує твою цитованість. Може згуртувати навколо тебе частину співвітчизників, які не помітять різниці між патріотом та популістом. А безпекою, збройними силами займатися не треба - для тебе це ж просто слово. В тебе будинок у Монако, родина мешкає в Європі -чого хвилюватися?

Або уявіть себе у ролі сучасного російського політика. Криза підриває твою популярність. А зовнішній ворог може її відновити. До того ж повернення України в межі «рускава міра» стане великим досягненням великого політика великої держави. Люди точно навколо тебе згуртуються, бо всі телеканали в один голос розказують їм, як українці озброювали грузинів, продалися американцям, знущаються з російської мови і славлять фашизм. Плюс у цій країні слабка влада, зневірені люди, а про збройні сили всі геть забули. Не те що в Росії, де криза кризою, а оборонний бюджет - вдесятеро більший в розрахунку на одну особу, ніж в Україні. І ніхто скорочувати витрати на оборонку не збирається.

Уявили?

Відтак, заява Мєдвєдєва - зовсім не випадковість. І про імовірність, не дай Боже, війни України з Росією говорять не вперше. Ще у травні американський центр Eurasia Group, який досліджує політичні та економічні ризики у країнах, що розвиваються, назвав Україну з-поміж держав, які ризикують бути втягнутими у військовий конфлікт. За прогнозами центру, вірогідність війни зростатиме з наближенням 2017 року - часу, коли завершується угода про перебування російського флоту у Севастополі.

Звісно, для нас це абсурд, страшний сон. Але так не думає головнокомандувач військово-повітряних сил Росії Олександр Зєлін. За тиждень до листа Мєдвєдєва він назвав Україну серед країн, з якими може статися збройний конфлікт. Через територіальні претензії, пояснив російський військовий.

Прес-конференція, на якій Зелін зробив цю заяву, була присвячена майбутньому повітряних сил Росії. Сусіди добре усвідомлюють, яке значення ці сили мають у сучасних війнах. Чи усвідомлює це наше керівництво?

Що можуть сучасні повітряні сили?

Факти - річ уперта. Останні висновки військової науки не залишають підстав для сумнівів.

Перська затока, 1991 рік. «Буря у пустелі», США проти Іраку. Операція складалася з двох етапів. Перший - повітряна атака із застосуванням тисячі літаків. Тривала 40 днів. Другий етап - удар сухопутних сил. Після роботи авіації їм знадобилося чотири дні. Іракська армія була витіснена з Кувейту, США здобули перемогу. Операція у Перській затоці увійшла у військові підручники як точка відліку нової епохи - панування авіації у збройних конфліктах.

Досвід, здобутий у Перській затоці, американці перетворили на провідну військову стратегію. 1996-го року у США з'явилася концепція розвитку повітряних сил до 2025 року. У ній, зокрема, зазначено: «Здатність військової авіації швидко атакувати будь-яку точку Земної кулі у будь-який час унікальна».

Югославія, 1999 рік, «Союзна сила». Сухопутне угрупування НАТО у кількості 20 тисяч вояків всю операцію простояло вздовж югославського кордону. Війну вели 28-тисячні військово-повітряні сили Альянсу. До наземної фази взагалі не дійшло. «Воєнне завдання було вирішене виключно повітряними засобами», - підкреслює генерал-лейтенант авіації Микола Крюков, професор кафедри Повітряних Сил Національної академії оборони України.

Грузія, 2008 рік. «Примушення до миру». Уже за кілька годин після початку війни російська авіація бомбардувала військові бази, аеродроми та радіолокаційні системи Грузії. Знищивши стратегічні об'єкти, росіяни з першого дня отримали перевагу на полі бою. Далі справа була за сухопутними військами. «У Грузії були потужні засоби протиповітряної оборони. Але саму грузинську авіацію російські літаки знищили або заблокували на аеродромах», - відзначає провідний експерт з військових програм українського Центру Разумкова Олексій Мельник.

Ще один факт. Новий Президент США Барак Обама навесні заявив про намір значно скоротити фінансування війська. Через кризу. У бюджетній заявці Міністерства оборони США на 2010 рік суттєво зменшується фінансування програм, на які розраховувало керівництво сухопутних військ. Але авіація - поза кризою. Зокрема, США планують навіть збільшити видатки на закупівлю армійської авіації - безпілотних літальних апаратів та гелікоптерів.

Що роблять інші провідні держави? За останні 15 років Франція, Велика Британія, Німеччина та Китай збільшили частку витрат на авіацію у своїх оборонних бюджетах з 26-29% до 35%.

Авіація стала новим богом війни.

Що роблять сусіди?

Їхні нинішні військові плани моніторить український Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння. За даними Центру, Польща планує закупити 80 бойових вертольотів. (Це після придбання протягом останніх двох років півсотні американських бойових літаків). Румунія планує купити 48 літаків. Чехія - 14 шведських літаків та американські ракети класу «повітря-повітря». Туреччина закупила 100 винищувачів.

Авіаційні витрати - найбільші у видатках на оновлення озброєнь у цих країнах.

Плани Росії озвучив уже згаданий командувач Зєлін. У найближчі десять років росіяни планують оновити та модернізувати парк військової авіації на 70%. Зокрема, йдеться про нові винищувачі та бомбардувальники. За відкритими джерелами, зараз на озброєнні у РФ перебуває 2800 літаків та гелікоптерів. Росія має всі шість типів авіації, а також два полки безпілотних літальних апаратів. «До 2025 року обсяг завдань, який покладається на військову авіацію, збільшиться у 1,3-1,5 рази», - зауважив Зєлін.

Що з нашими повітряними силами?

У радянські часи на території України базувалося 1500 бойових літаків. Скільки зараз? За даними Білої книги Міністерства оборони за 2008 рік, на озброєнні перебуває 208 бойових та 39 військово-транспортних літаків. У тому числі 112 винищувачів, 24 бомбардувальники, 36 штурмовиків. Всі вони ще радянського виробництва.

«У необхідній кількості», - так написало Міноборони про наявність систем протиповітряної оборони. За неофіційними оцінками, які ми зібрали, в Україні лишилося близько 60-70 зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) середньої і дальньої дії. Вони зосереджені біля кордонів та навколо стратегічних об'єктів. Зокрема, Києва, Хмельницької, Ровенської, Запорізької, Південноукраїнської, Чорнобильської атомних електростанцій, а також Канівської, Кременчуцької, Дніпровської, Дніпродзержинської та Каховської гідроелектростанцій.

Під Севастополем, під Житомиром та біля Миргорода є аеродроми, де базуються винищувачі. Один-два перебувають у стані постійної готовності. У разі необхідності за 5-10 хвилин винищувач має вилетіти у потрібному напрямку. Якщо йдеться про напад чи порушення правил пересування в українському повітрі, літак може використовувати зброю. Також він повинен надавати допомогу літакам, що заблукали.

«Добре, що нам вдалося зберегти всі типи авіації. Можна було б сказати, що бомбардувальна авіація - це дорого і вона не потрібна в мирний час. Але хоч одна бригада утримується. В умовах війни наявність всіх видів авіації означає, що ми зможемо повноцінно захищатися від ворога і повноцінно його атакувати з повітря», - пояснює генерал-лейтенант Микола Крюков. І додає, що у Югославії 1999-го та у Грузії 2008-го не було бомбардувальників, тому вони не могли атакувати війська чи стратегічні об'єкти противника.

Інше запитання - в якому стані ці всі типи авіації? Минулої осені на нього відповів Віктор Ющенко під час засідання Ради національної безпеки та оборони. Зі 112 винищувачів боєздатні 31, з 24 бомбардувальників - 10, з 12 літаків-розвідників - 6, з 36 штурмовиків - 8. Отже, до бою готова лише третина літаків. Точніше, була готова минулої осені.

Наступне запитання - а скільки в нас льотчиків? Цього року, знов на засіданні РНБО, Президент сказав, що за безпеку українського неба відповідають 200 льотчиків. На один літак, за теорією, потрібно півтора льотчика. Тобто на кількість боєздатних літаків їх вистачає. Теоретично. Але варто звернути увагу на ще кілька цифр, щоб краще зрозуміти практичний стан справ. Льотчик-початківець має зарплату близько 2000 гривень. Тому часто випускники військових інститутів літати навіть не починають - шукають іншу роботу. Ті, хто служать, піднімаються у повітря рідко - через нестачу пального.

Урядом Юлії Тимошенко у бюджеті-2009 на закупівлю пального відведено 39 млн. гривень. Для порівняння - минулого року було 200 млн. За оцінками Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, льотчики-винищувачі з сил швидкого реагування (вони насамперед мають бути готовими!), цього року матимуть десь по 7 годин польоту. Норма у країнах НАТО - 180 годин на людину.

Що планує Генштаб?

Державна програма розвитку збройних сил на 2006-2011 роки передбачає подальше скорочення чисельності літаків - до 120 на кінець 2011 року. Більш детально плани на майбутнє змалював командувач повітряних сил України Іван Руснак на науково-практичній конференції у червні. «Заміна бойових літаків розпочнеться не раніше 2025 року. У найближчі роки будемо модернізувати ті, які наразі є на озброєнні», - зазначив Руснак. І переконував, що так робить багато країн.

Важливо розуміти: навіть коли влада вирішить купувати нові літаки, постане питання, чи продасть їх Росія. Зараз ми повністю залежимо від їхнього авіапрому. Українські ремонтні заводи, механіки та самі льотчики звикли до літаків радянського зразка. А російський авіапром, як зауважив «Свідомо» на умовах анонімності один з працівників українського Генштабу, завантажений замовленнями на найближчі кілька десятиріч. «Якщо ми вирішимо закуповувати у Росії літаки, вони не візьмуться за нас, поки не забезпечать себе», - пояснює співрозмовник.

Держпрограма розвитку збройних сил передбачає, що протягом 2006-2011 років на повітряні сили буде витрачено 26,5% військових бюджетів. На сухопутні війська - 34%. Тобто тенденція протилежна до загальносвітової.

До того ж, і ця програма не виконується: уряд не виділяє на неї достатньо грошей. Справа не лише у кризі - збройні сили ніколи не були пріоритетом в новітній історії України. Ми забули римську істину: «Народ, який не хоче годувати власну армію, буде годувати чужу». Можливо, прийшов час згадати?

Анна БАБІНЕЦЬ,
бюро журналістських розслідувань «Свідомо»,
для «Галицького кореспондента»