Минулого місяця двоє франківчан здійснили сходження на одну з найвищих вершин на теренах колишнього СРСР - Пік Леніна, яка має висоту 7134 метри. Сходження на Пік серед професіоналів подвигом не вважається, втім, здолати семитисячник здатен далеко не кожен. Один з підкорювачів - Юрій Жураківський - розповідає, як вдалося підкорити вершину.

Пік Леніна знаходиться на кордоні між Киргизією і Таджикистаном та вважається «найлегшим» із 4 семитисячників колишнього СРСР, розповідає Юрій. Пік Комунізму, Пік Перемоги та Пік Коржоневської розташовані у так званому внутрішньому Памірі, і щоб дістатися до їх підніжжя, треба скористуватися вертольотом або здійснити багатоденний похід з вантажем на плечах. Натомість, добиратися до Піку Леніна відносно легко. Спочатку до Москви, а звідти літаком до міста Ош - південної столиці Киргизії. Від Оша до підніжжя гори без труднощів доїжджається автотранспортом.

«До цього я був на Ельбрусі, на Казбеку, Піку Дзержинського та багатьох інших вершинах, нижчих за висотою, - провадить Юрій. - Тому мені було дуже цікаво перейти цей рубікон - 7000 метрів. Про Пік Леніна жартують, що це найпростіший семитисячник, але ж семитисячник! Гора начебто дуже доступна, як Ельбрус на Кавказі. Вважається, що здорова людина за сприятливих погодних умов і при більш-менш професійному підході може підкорити Ельбрус. Але, за статистикою, на Ельбрусі щороку гине більше людей, ніж на будь-якій іншій горі Кавказу».

Попри репутацію найдоступнішого з семитисячників Паміру, Пік Леніна має трагічну історію. У 1974 році на вершині загинула жіноча збірна СРСР. 8 альпіністів замерзло при тому, що внизу відбувалися міжнародні збори за участю сотень альпіністів. Японські спортсмени, які виявилися найближче, не змогли тоді піднятися до групи якихось 300 метрів. Раніше, у 1968-му, під час десантування парашутистів на вершину загинуло 10 осіб. Найгірше трапилося у 90-му: табір на висоті 5300 знесло сніжно-льодовою лавиною. Тоді загинуло 43 особи, знайшли лише одне тіло.

Нерідко позірна доступність вершини приваблює людей непрофесійних і непідготовлених, схильних переоцінювати свої можливості. Висота дуже легко може «схопити» людей, які нерегулярно займаються туризмом або взагалі ніколи не піднімалися так високо.

Найбільша небезпека - різкий набір висоти, коли організм не встигає пристосуватися до зміни кисневого режиму. Та якщо є досвід, коли бодай раз на рік буваєш на висоті, то тіло відносно легко все „пригадує", запевняє Юрій, який вже давно займається спортивним туризмом, а його колега Андрій Третьяков - альпінізмом.

Сходження на Пік починається з першого базового табору на висоті 4400 метрів. Останніми роками табір перетворився на цілком комерційний. Киргизькі, таджицькі та узбецькі фірми за гроші пропонують провести на вершину з гідом. Це коштує майже 1000 євро з особи, клієнту гарантують лише проживання внизу в двох перших таборах до висоти 5300 і харчування. З табору можна подзвонити по супутниковому зв'язку.

«Цьогорічний сезон виявився дуже невдалим, - розповідає Юрій. - Сезон сходжень тут починається у серпні. Але була затяжна зима і намело надзвичайно багато снігу. Там, де минулого року ще була трава, тепер білів сніг. Зазвичай снігова зона на Памірі починається з 4500 метрів, це льодовики і сніжні поля. Йти треба у гірських черевиках з «кішками». У малосніжні сезони тут відкривається багато тріщин, і гіди навіть перекидають через них спеціальні містки, щоб водити клієнтів. Великі розломи видно, але є дуже багато прихованих тріщин - і це вже лотерея. За кілька днів після нашого сходження в одну з таких тріщин провалився альпініст із Москви, кандидат у майстри спорту. Забився на смерть».

Висотний альпінізм часто видається новачкам повільним і нудним. Бо скільки б у тебе не було сил, ти не можеш просто так побігти наверх: далеко не забіжиш. Набір висоти здійснюється за принципом так званої „пили". Спочатку альпініст піднімається на певну висоту, де залишає частину багажу, потім спускається з неї за рештою речей, і так декілька разів. Спускатися також треба, щоб дати організму адаптуватися до висоти без шокових перепадів. Тому сходження франківчан тривало 15 днів.

«Коли йде група з 5-6 чоловік, вантаж ділиться порівну на всіх, розповідає Юрій. - Коли йдуть двоє, кожен тягне значно більше. Ми несли по 40 кілограмів. Намет, мотузки, льодоруб, черевики і продукти: сухі концентрати, каші, сухофрукти, сушений хліб та м'ясо. Їсти вариться на газовому пальнику, воду топиться зі снігу. Фактично, ми постійно ходили вверх-вниз. Ти приходиш у базовий табір, ночуєш, ідеш на гору навіть без вантажу, просто щоб акліматизуватись, подихати годинку на новій висоті, спускаєшся вниз. Наступного дня перебираєшся туди з вантажем. Є таке поняття, як висотний поріг. У кожного він індивідуальний - одній людині достатньо дня, щоб організм звик до висоти, а декому доводиться ходити вверх-вниз тиждень».

Погода в районі Піку вкрай нестійка. За день на очах може минути 4 сезони. Зранку світить сонечко, в обід сніг, після обіду сонце пече, як влітку, а на вечір цілком осінній дощ. Температурна шкала коливається від +35 унизу до -25 на вершині. «Нам пощастило з погодою, - каже Юрій. - Та на шляху зустріли групу іранців, які втікали вниз із криком «крейзі вінд!» (божевільний вітер).

Найважча ділянка підйому починається на висоті 7000. Це так зване вершинне плато. Воно дуже довге і виснажливе, ти йдеш цими сніжними полями, а вершини не видно. В погану погоду тут дуже легко втратити орієнтацію. «Та коли досягаєш вершини, - каже Юрій, - радість від перемоги сильніша за будь-яку втому».

Наталка ГОЛОМІДОВА