Останніми роками, місяцями, тижнями і особливо днями смерть обступає всі входи і виходи. Слово «помер» звучить мало не щодня в побуті і в урочистостях, по телефону чи наживо, на роботі чи з телеекрану. Я не кажу, що від цього сенс цього слова знецінюється. Я кажу, що він все більше жахає. Помирають письменники, художники, фотографи, музиканти і люди без професій. Помирають старі люди, які закінчують життя, і зовсім юні, які лише його почали. Помирають знайомі і незнайомі, про яких дізнається посмертно. Помирають ті, кого бачилось раз або кілька разів у житті. І здається, нічого дивного, кожного дня у світі помирає безліч людей різного віку, статі і професії, а світ вперто не завершується на цьому. Але останні смерті відбуваються надто близько, особистісно і якось вже майже нав'язливо. І кожного дня думається, що ми не маємо що сказати одне одному сьогодні, бо життя таке довге, ми почекаємо ліпшої нагоди, сприятливіших обставин, іншого настрою. Так, як батьки, які не дають дітям достатньої ніжності й уваги, бо думають, що все ще попереду. А ти виходиш у магазин по хліб. А ти їдеш у відпустку на море. А ти лягаєш у свіжу постіль. А ти йдеш з друзями на дискотеку. А ти мчиш у машині на роботу. Якась суцільна битовуха. І весь жах у тому, що ти більше ніколи не вертаєшся. Додому, до друзів, до коханих, у колектив. І варіантів є безліч. І що побутовіший, то жахніший. Бо ніколи не знаєш, як і чим смерть вдарить цього разу.

Навіть якщо не згадувати про кримінальні хроніки, хвороби і удари блискавок, в абсолютно усіх випадках смерть завжди неочікувана. Бо хворі помирають, коли починають одужувати. Бо блискавки б'ють закоханих, коли вони нарешті помирились і вирішили зачати дитину. Бо матір з дочкою вбивають на нічній вулиці саме в той день, коли до них повертається чоловік і батько. І саме тоді ми всі починаємо думати про те, чого не встигли сказати, зробити, долюбити, допестити. «Він якраз планував власноруч виготовити мені бірки для моїх виробів і, щоб не забути, почепив записку на холодильник. А на тижні ми планували походити по дитсадках і вибрати найліпший для малого». Найпершою згадується жорстокість, бездушність, духовна і тілесна жадібність, які вже нема як відробити, відмолити, замінити.

«Не плач, не плач, а якщо плачеш, то так, щоб мама не бачила», - вона їхала в іншу країну і не повернулась. А сльози так і лишились всередині, щоб мама не бачила. Хоч мама сильна, вона сама закривалась у ванній, вмикала воду і плакала ридма. Щоб не чула я.

І тепер, коли смерть чатує на кожному кроці, ти постійно думаєш про найближчих. Бо скільки дорогих людей у тебе є, стільки разів помиратимеш ти. Навіть якщо смерть нікого з них не забере. Навіть якщо всі вони переживуть тебе.

«Я нарешті здала всі іспити, почалося таке гарне літо, зараз у місті неймовірна злива, а я так і не можу зрозуміти, чому весь свій вільний час я більше не можу провести з ним. Мені тепер байдуже навіть, якщо весь світ помре». Я пам'ятаю, як переходячи дорогу, я більше не дивилась ні направо, ні наліво, бо раптом всі наші намагання якось контролювати своє життя здались мені смішними і безглуздими потугами обдурити Бога. Бо ти сядеш на ровер і поїдеш на схід. Бо ти йтимеш під дахом з важелезними бурульками. Бо ти вип'єш на свій день народження і підеш купатись з друзями в нічній ріці. Бо ти раптом надто сильно полюбиш життя. І більше ніколи не вернешся. Але відтепер завжди-завжди будеш зі мною і більше нікуди від мене не поїдеш. Будеш в мені, будеш мною.

«А як ти пережила це, як витримала? Бо я не знаю, як витримати мені». Я роками думаю, що мені треба написати колонку про найближчу смерть, про неї. Часом мені здається, що я пишу про неї одну безперервну колонку. І лиш тепер я збагнула, чому досі не можу цього зробити по-справжньому. Бо писати треба не про найближчу смерть, а про найближче життя.