Більярд - це спорт. Він потребує тренувань, змагань, молодого поповнення, обміну досвідом і вкладень капіталу. Наразі розуміння цього не вистачає. Тож більярдний спорт у Франківську тримається передовсім на ентузіазмі і ветеранах попередньої епохи.

Це не зовсім стосується більярду, але може бути переконливою ілюстрацією. Мучівно грати у бадмінтон, якщо хоча би один з партнерів зовсім не вміє цього робити. Але коли уміють двоє, то меж приємності знайти годі. Тепер назад: це мало стосується бадмінтону, але у більярді насолода також залежить від уміння. На жаль, більшість тих, хто грає на більярді у Франківську, не надто дбають про власне вдосконалення.

У нас переважно приходять на більярд розважитися. Щось там штуркають, випивають, дівчата забивають легкі кулі. Такі можуть грати роками і грати без ніякого прогресу. Популярна серед них американка. Менші кулі, ширші лузи, менший стіл, легше вдарити і попасти. Тепер є два популярні клуби - „Буфало" і „Дінаріс". У «Буфало» 12 столів. Російський більярд, американка. Є один стіл для снукеру.

Снукер постійно показують на каналі „Евро-спорт". Але там майстри, нема удару, який би не закінчувався забитою кулею. У нас інакше. Три-чотири снукеристи кілька годин розігрують партію, в якій вдалими є лише окремі удари. Більшість гравців - аматори. Коли минулого року клуб оголосив набір у літню дитячу школу, прийшло тільки семеро дітей. З них четверо - за персональним запрошенням. Дітей більярд мало цікавить. І це - найбільша проблема, кажуть нечисленні місцеві профі. Нема заміни старим гравцям.

Але і навпаки: у нас практично нема добрих тренерів. Є люди, які добре грають, але це не означає, що вони можуть вчити. Скажімо, є двоє справді талановитих дітей. Один хлопчик з Калуша, другий з Коломиї. Батьки їх возять тренуватися до Чернівців. Але вони можуть скоро увійти у десятку найкращих в Україні.

У Франківську є обласний осередок Української федерації більярдного спорту. Кожного місяця влаштовуються обласні змагання. Тепер вони відбуваються у клубі „777" поруч з „Кіліманджаро". Володимир Марич, голова федерації, розповідає, що франківська команда вийшла у відкритий більярд у 2002 році у Рівному. З того часу її учасники їздять на турніри у різні міста України, регулярно проводять чемпіонати області і відкриті турніри.

У першій п'ятірці обласного рейтингу, який ведеться за результатами ігор, перше місце незаперечно займає легендарний Михайло Демідов (1963 року народження). Ще там є Олег Шрамко (1996), Орест Дмитерко (1996), Йосип Карпів, Ігор Гергеляк, Руслан Меховніков. Змагання проводяться у категорії „вільна піраміда"(грається усіма кулями), „комбінована піраміда" (грається однією кулею), „класична піраміда" (треба набрати 71 очко нумерованими кулями). Всі ці тури врешті зводяться у підсумковому фіналі, в якому зустрічаються переможці турів. Щоправда, наразі переможцем у двох видах є Демідов.

У більярді багато що залежить від стола. Столи робляться з кам'яних плит. Відповідну породу видобувають лише у Китаї, Італії і Бразилії. Китайські столи подібні на усі китайські товари. Найкращими наразі є італійські, але там уже за два століття майже вичерпали породу. Італійські столи стоять у мережі більярдних клубів „Дінаріс" ( у Франківську це у кутовому будинку на Чорновола-Гординського). Італійські столи бездоганні. Тому до „Дінарісу" перемістилося більшість поважних франківських гравців. Власне там вони зберігають свої персональні киї. В обох клубах ціни за стіл цілком пристойні - 30-35 гривень за годину.

Однак весь цей спорт, який має усі шанси невдовзі стати олімпійським видом, є досить дорогим. Добрий кий коштує понад 300 доларів. А порядний стіл - кілька тисяч. Крім того, кожен стіл потребує настройки кожних півроку, що теж коштує немало. Клуб, у якому є , скажімо, десять-дванадцять столів (а це мінімум, який потрібний для проведення змагань), досить витрачає на їх утримання. А до цього додається ще й сплата не як за спортивний, а як за ігровий заклад. Тому не дивно, що клуби мусять дбати не так про розвиток більярдного спорту, як про виживання. Франківські більярдисти змушені їздити на турніри переважно за власний рахунок. Натомість запросити на турнір майстрів з інших міст без більш-менш пристойного призового фонду є нереально.
Але є така категорія людей, які живуть з більярду. „Шпільові" високого класу іноді заїжджають і до Франківська. Грають у „Дінарісі", бо там столи відповідають незмінному стандартові (на інших столах місцеві гравці мають незаперечну перевагу - вони знають усі найдрібніші недоліки, які можна використати на власну користь). Неофіційні ставки бувають часом дуже великими, але у нас - якщо не Демідова - проти них мало кого можна виставити.
Крім клубів і федерації, на Франківщині є ще якісні столи у приватних будинках. Їх, щоправда, дуже небагато (менше десяти), якщо порівнювати зі східними областями, де майже кожен більше ніж заможний чоловік має домашній більярд. Їхніми власниками є люди, чий статус не дозволяє грати у публічних місцях.

Більярд - це спорт. Він потребує тренувань, змагань, молодого поповнення, обміну досвідом і вкладень капіталу. Наразі розуміння цього не вистачає. Тож більярдний спорт у Франківську тримається передовсім на ентузіазмі і ветеранах попередньої епохи. Франківські більярдисти надіються, що до цієї розумної і захопливої складної гри навернеться частина азартних людей, які досі просиджували за гральними автоматами. Але найважливіше - зацікавити підлітків. Для початку, наприклад, третім етапом кубку області з більярдного спорту у категорії „вільна піраміда", який відбудеться 18-19 липня у клубі „777". Спочатку подивитися, а тоді грати. І постійно вдосконалюватися.

Тарас ПРОХАСЬКО